У мене ніколи не було шкільних друзів. Хоч я і змінила понад 3 школи, однак мене ніде не хотіли приймати, а все через те, що я хотіла багато вчитись. Так-так, саме хотіла. Батьки ніколи не змушували сидіти над книгами, уроками чи конспектами. Діти ж у малому віці хочуть гратися та дуркувати, ось я і не могла влитися у жоден колектив. Ви не думайте, що у мене зовсім не було друзів. Я чудово спілкувалася із дівчинкою, котра жила по сусідству та сином маминої подруги.
Але знаєте, одна справа, коли просто не спілкуються, ігнорують та не приймають у компанію, а зовсім інше, коли привселюдно ображають, всяко намагаються накапостити, підставити. Такою людиною була однокласниця у старших класах, її звати Марина. Дівчина взагалі без почуття такту та манер. Вона полюбляла принижувати мене при інших однокласниках, ба навіть вчителях. Через її вислови, хихотав увесь клас, це було дуже неприємно, однак діватися було уже нікуди, все-таки випускний клас.
Як могла я дотерпіла до кінця, на випускний, звичайно, не пішла. Що мені там робити? Ні з ким не спілкуючись, було б доволі нудно. Зате мала час на підготовку до вступних екзаменів, а на зекономлені гроші (ви ж знаєте скільки потрібно вкласти у випускний в школі, одне плаття коштує чимало), ми з батьками відправилися у невеличку подорож.
В університеті усе було вже простіше. Там пощастило познайомитися із декількома прекрасними людьми, з якими підтримую зв’язок уже понад 10 років. Зараз мені уже 32 роки, я артдиректор одного з найвідоміших видавництв, окрім того, заміжня та маю маленького синочка. Попри невеселе дитинство, постійні цькування, життя повністю склалося.
І ось, минулого тижня, на співбесіду завітала одна жінка, у якій я впізнала ту саму однокласницю, яка найголосніше знущалася наді мною у школі. Як думаєте, що я зробила? Не прийняла її? – От і не вгадали, все набагато краще. Я з радістю віддала їй посаду перекладача. Тепер їй прийдеться працювати під моїм керівництвом. Цікаво, настільки вистачить її сили духу та терпіння.