Сьогодні до мене прийшла онучка. Ми не бачились десь два місяці — вона вперше поїхала на навчання в інше місто, а тепер приїхала на вихідні. Розмовляли ми годинами. Марічка розповідала мені про свої враження на рахунок студентського життя. Вона поділилася мені, що подружилась з одною дівчинкою, та за її словами була дуже доброю та товариською. Марічка розповідала як їй було спочатку моторошно самій в чужому місті…Але згодом вона звикла.
Тоді я згадала своє минуле. Колись так само, як онучка вступала в університет сама…Здавалось, що я дуже самотня…Зайшла в аудиторію і побачила, що біля одної дівчинки вільне місце. Так ми й познайомились. Її звали Оленка, вона також приїхала за сотні кілометрів звідси. З того часу ми трималися одна одну весь навчальний період. Згодом закінчили ВИШ і роз’їхалися по домівках. Цілий рік ми листувались…За той час багато чого змінилося. Я переїхала до столиці. Ми обіцяли колись побачились, та чомусь Оленка перестала відповідати на мої листи…
Минуло багато років. Зараз я бабуся прекрасної внучки Марічки…Нещодавно вийшла на пенсію. Життям загалом задоволена, але за спогадами помітила, що більше такої щирої та відданої подруги, як Оленка, я не мала…
Марічка сказала, що мої розмови про давню подружку нагадують їй одну жіночку. Онучка показала фото своєї викладачки, і сказала, що її також звати Олена, і вона таких років як і її бабуся…Я була шокована. На фото впізнала Оленку…Та зовсім не змінилась, особливо її добрі очі.
Через Марічку дізналась номер телефону подружки. Дуже переживала, перш ніж подзвонити. А що, якщо вона взагалі мене не пам’ятає? Та все ж наважилась…
Ми розмовляли три години. Як виявилось, Олена також тоді переїхала до іншого міста, тому зв’язок втратився…Вона не отримала листа про мою нову адресу. Олена всі ці роки намагалась мене знайти, та все було марно…Аж ось доля знову звела. Оленка приїздить до мене на наступні вихідні. Нам ще є, про що поговорити.
