Літнього дня у парку, старенька бабуся спостерігала за молодою мамою, яка чимдуж намагалась заспокоїти свого маленького сина. Скоріш за все, він був втомлений від прогулянки і хотів спати, він не переставав плакати, а матір ніяк не могла його заспокоїти.
Бабуся, поклала журнал який читала на лавку, і підійшла до молодої матусі з сином. Старенька взяла хлопчика за руку і сказала, що зараз здивує його.
Вона дістала різноколірний кубик, і розповіла які дивні речі він може зробити. Хлопчик продовжував плакати, але все-таки запитав, що саме вміє цей кубик. Бабуся розповіла, що як тільки він перестане плакати, він чарівним способом відкриється і там буде сюрприз. Малий посміхнувся, витер сльози з обличчя, і вмить кубик розкрився, а в ньому була цукерка.
-”Я тобі говорила, які магічні трюки витворяє цей чудо-кубик, а ти більше не плач і слухайся свою маму” – наголосила бабуся.
Старенька знову сіла на лавку і довго дивилась в слід матусі з сином. Вона згадувала свою молодість, як колись радувала такими трюками своє чадо. Вона була самотньою і нікому не потрібною.Чоловік давно покинув, а син не хоче спілкуватись з нею.
Вже вечоріло, коли старенька підходила до під’їзду свого будинку. Вона побачила чоловіка який дивився на неї та завмер в очікуванні. Вона впізнала свого сина. Так довго на нього чекала. Ось він приїхав.
Чоловік попросив пробачення у своєї матері. Мати його обійняла і також попросила вибачення за всі роки, що не спілкувалась зі своїм сином. Обоє стояли та гірко плакали. Матір з сином не бачились понад тридцять років. Раптом чоловік помахав рукою до жінки з маленькою дитиною. Це були його дружина і син.
-”Познайомся мамо, це моя дружина Оксана і син Михайлик” – познайомив він їх.
Бабуся відразу впізнала цю молоду матусю і бешкетника хлопчика, що плакав у парку. В неї на обличчі знову з’явились сльози, вона була вражена побаченим. Всі разом піднялись до бабусі додому, вони вечеряли й гарно проводили час. Бабуся ніяк не могла натішитись внуком, а він цілий вечір не відходив від неї. Коли дитина заснула, бабуся віднесла його до себе в кімнату, поклала на велике ліжко накрила його ковдрою, і знову заплакала, бо не могла повірити свому щастю.
Бабуся прямувала з кімнати, раптом побачила як заходить її син і кидається в материнські обійми. Він знову просив пробачення у рідної.
-”Вибач за всі роки, що мене не було поруч”
-”Це ти мене пробач сину”.
-”Як тільки народився Михайлик, я зрозумів як помилявся”.
-”Ніколи не пізно, сину, ніколи не пізно”
Матір ще запитала про батька, адже син спілкувався з ним.
-”Тато помер п’ять років тому, після його смерті я вже зрозумів яку помилку зробив.Тому я забрав свою сім’ю і вирішив жити ближче до тебе. Ти ж не проти, мамо?” – син запитав і гірко заплакав.
– “Я завжди рада, своїм дітям, для мене буде великою радість жити поруч з вами, квартира велика, нам усім місця вистачить” – відповіла бабуся, і погладила сина по обличчі.
Вечір вже добігав кінця. Вся родина лягла спати, а бабуся сиділа біля вікна, і дякувала, за те, що в її житті з’явилося таке велике щастя. Вона вже не була самотньою, і мала поруч людей, для яких не була байдужою.
