Я розлучилася зі своїм чоловіком, коли була вагітна на 8 місяці. Він просто покинув мене, адже не був готовий до усіх труднощів. Вагітність у мене була важка, потрібна була постійна підтримка та догляд. Замість коханої людини з цим справлялася моя подруга. Коли народилася моя донечка, я самостійно її виховувала, присвячувала їй увесь час.
Коли Марійці було уже 10 років, я зустріла Миколу. Чоловік впевнено заявив, що приймає усю мене разом із дитиною до себе. Звичайно, думка доньки мені була важлива, однак Марійка не заперечувала і ми стали жити повноцінною сім’єю. Він навіть офіційно оформив її як рідну дочку.
Ось пройшло уже багато років, Марійка готується до власного весілля, на яке вона запросила біологічного батька. Вони зустрілися понад рік тому та вирішили налагодити свої стосунки. Я була проти. Микола також, але докоряти не став, оскільки вважав, що не має на це права.
Тепер людина, яка покинула мене у скрутний момент, залишив доньку без батьківської опіки, буде одною із найважливіших персон, як батько нареченої. Насправді моєму теперішньому чоловікові дуже неприємно спостерігати такий перебіг подій, адже він вклав душу і усі сили у Марійку, а вона ось так йому віддячує.
Нещодавно дочка повідомила, що хоче, щоб до вівтаря її повів рідний батько. Ми були шоковані, здається, я навіть побачила, як очі Миколи наповнилися сльозами. За що вона так з нами?
