Сьогодні п’ята річниця нашого весілля. Зранку у дзеркалі я замітила на обличчі як почала вимальовуватися перша зморшка між бровами. Кожен ранок у мене схожий на попередній: туалетні справи, стаю на ваги, п1сяю на тест на вагітність, трохи реву, зрештою заспокоюсь та готую сніданок для себе та чоловіка, іноді повертаюся до тесту та перевіряю його заново, – раптом спершу не помітила бажаного. Потім зависаю у соціальних мережах – гортаю стрічку інстаграму, потім фейсбуку. Одягаюся та йду на роботу.
У той день мій графік дещо змінився – я не дістала тест із шухляди, не перевірила – «а раптом сьогодні». Мій психолог сказав мені, що це маніакальне бажання не принесе нічого доброго. Тож я вирішила прислухатися та відпустити ситуацію.
Ми понад усе хотіли дитини. Та вже упродовж 5-ти років нічого не виходило. Коли я вирішила, що досить з мене цього, був неймовірно важкий день: безкінечні звіти на роботі, потік клієнтів, начальство, що присіпалося до кожного кроку та слова. Вже до вечора у мене не залишилося сил.
Але ж як бути з річницею? Звичайно, я не могла пропустити спільний похід у ресторан, хоч зовсім не відчувала ніг. Я з Олегом замовили фаршировану рибу та моє улюблене біле вино. Вечір обіцяв бути чудовим, до моменту подачі основної страви.
Я вважала, що подали несвіжу рибу: так погано мені давно не було. Ми так і не завершили романтичну вечерю у ресторані, – відправилися додому. Зранку історія повторилася: близька зустріч із «білим конем». Раптом у моїй голові зажевріла надія: «А може, дійсно, воно!». Я зробила тест.
Дві полоски. Неможливо передати те відчуття всередині мене у той момент. На крилах щастя я поспішила розказати Олегу. Він заплакав.
Вагітність проходила спокійно: я ходила на планові огляди, здавала всі аналізи. А от Олег все говорив про сина. Про мої припущенням щодо народження дочки навіть чути не хотів. Він уже вибрав варіанти імен, голубенькі носочки, шапочку, бодік. Окрім того, дивився лише на хлопчачі коляски та ліжечка.
– Чому не дочка? Ми ж ще не знаємо статі дитини.
– Я впевнений, що буде хлопчик. У моїй сім’ї першими завжди народжувалися хлопці. Син – це ж батьківська опора, я буду з ним і на футбол, і на рибалку ходити. Навчу тримати інструменти в руках. Виросте справжній мужик!
Я вирішила, що не буду руйнувати його мрії, не відмовиться він же від дитини, якщо народитися дівчинка!
Ось на 20-му тижні нам сказали стать дитини. Дівчинка.
Я була на сьомому небі від щастя. Як же інакше? Це моя довгоочікувана кровинка і я знаю, кого ношу під серцем. А от на Олегу не було лиця. Він стояв мовчки, весь білий. Всю дорогу додому не промовив ні слова.
До самих родів від нього не відчувалося минулої радості. Я боялася, що він не полюбить нашу дочку, хоч з нею також можна ходити на рибалку! Розові носочки, шапочку та бодік я купувала сама. Олег не виявляв бажання докласти ні найменших зусиль.
Час минав швидко і ось одного дня я відчула, що пора. У мене почалися перейми. Чоловік, трохи нервував, але мовчки допоміг зібрати речі та швидко доїхати у пологовий будинок. Я до вечора мучилася з переймами. Я була рада, що чоловік не залишав мене ні на хвилину. І ось вже глибоко за північ народилася наша доня.
Коли чоловік побачив її, його очі засяяли. Я знову побачила свого чоловіка, попереднього, який так бажав дитину. Він взяв її на руки і більше не відпустив. Дівчинку вирішили назвати Женя.
– Привіт, тебе очікує секція футболу, – перше, що промовив до дочки чоловік.
Я була щаслива і не важливо, хто народився: хлопчик чи дівчинка. Головне, що ми всі разом.
