Я був із тих чоловіків, які хочуть почекати, перш ніж завести дитину. Для мене це була велика відповідальність. Та потрібна була матеріальна подушка, бо бути батьками в наші часи не дешево.
Моя дружина думала зовсім по іншому. Вона марила материнством. Часто, коли ми ходили по магазинах вона застигала дивлячись на дитячі речі або коляски. Дружина любила розповідати про те як вона планує назвати майбутню дитину. Вибирала дизайн дитячої кімнати та які кольори будуть в ній переважати залежно від статі малюка.
Врешті-решт ми вирішили зайнятися плануванням дитини. Обрали клініку і почали здавати аналізи. Все було гаразд, проте дружина не вагітніла. Ніхто не розумів в чому справа, адже обоє були здоровими та робили все згідно з рекомендаціями.
Коли ми гуляли попри дитячі майданчики дружина починала плакати, бо почувалась якось неповноцінною. Проте я заспокоював її і вірив, що у нас все вийде.
Одного ранку вона відчула нудоту. Спершу, нам здалось, що це вчорашні пиріжки куплені в місті дають про себе знати. Потім дружина почала скаржитись, що відчуває слабкість. На щастя, були вихідні і ми змогли залишитись вдома. Я побачив календар і зрозумів, що у неї затримка, тому миттю побіг в найближчу аптеку по тест.
Ми були збиті з пантелику, коли побачили заповітні дві смужки. Такі омріяні, вони нарешті ощасливили нас. На наступний день був візит до лікаря. Він назначив дату першого ультразвукового дослідження. Нарешті, наші мрії стали реальністю.
При дослідженні нас чекала нова приємна звістка. Виявилось, що дитинка не одна. Лікар на незрозумілому для мене чорно-білому екрані обводив контури – їх було одразу два. Так після стількох спроб, доля подарувала нам одразу двійнят.
Я довго думав, як забезпечити малюків всім необхідним. В цей раз дружина заспокоювала мене словами, що якщо зверху посилають дітей, то і для дітей все буде само собою. Мені важко було повірити в ці слова, але вибору не залишалося.
Вагітність проходила добре. Ми регулярно обстежувались і виконували всі призначення лікаря. Пологи пройшли чудово. У один з весняних днів у нашому життя – Анна і Марко. Різниця між сестричкою і братом була менше як п’ять хвилин. З перших хвилин разом з ними я зрозумів, що даремно так довго затягував з цим. Адже радість батьківства – найбільша радість у житті.
