Зі своїм чоловіком у шлюбі ми вже двадцять два роки. Сім років ми жили у моєї бабусі, поки я не напоумила його купити власний будинок. Збирав він на нього дуже довго…З моїми родичами жилось нам погано. Коханий постійно сварився з бабусею та мамою, я мріяла чим швидше з’їхати в новий дім.
Будинок виявився дуже занедбаним, але на який назбирали, була тоді рада й такому. Сподівалась, що ми одразу зробимо ремонт, але чоловік цю справу відкладав. Він говорив, що не в красі щастя, головне ми маємо. Ну це правда, але ж я хотіла жити як інші люди…Та гнати чоловіка не стала…
Так і минали роки…Через сім років ми нарешті вставили нові вікна вдома, а ще через п’ять — зробили ванну кімнату. Ні, гроші у нас були, вони завжди є, в коханого звичка така, не витрачати гроші, а збирати, але на що? Грошей тепер нажили повно, а живемо в халупі!
Друзів запрошувати в дім соромно. Всі знають, що коханий заробляє добре, але не розуміють, чого в таких злиднях живемо. А я й сама цього не розумію. Добре, що дочка вже доросла, і я можу поїхати закордон заробити грошей на ремонт, бо від чоловіка не дочекаєшся такого добра…
Він взагалі мене не розуміє, таке відчуття, що йому начхати на наше сімейне життя. Вже п’ятнадцять років ми живемо в цьому будинку, а за цей час вставили лише вікна та зробили ванну кімнату…Далі ремонт не просувається, скільки з коханим на цю тему говорили, а він і слухати не хоче. Каже, що йому і так нормально.
Він у мене зовсім не жадібний! Навпаки — для мене і доньки нічого не шкода, а от як річ стосується будинку, то нічого не хоче робити…
Я ж то думала, що люди гроші заробляють для того, аби витрачати на свої потреби. Хіба не так? Ну згідна, без розкоші можна прожити, але як маємо таку можливість, зробити хороший ремонт, то чому б цим не скористатись? Чоловік звик все відкладати на потім, я тепер думаю, аби пізно не було.
Донька друзів своїх ніколи не приводила, не хоче показатись всім біднячкою, і якби й хтось побачив із села, як ми живемо, то скільки чуток ходило…Страшно уявити, тому існуємо на самоті, в гості нікого не кличемо, не спілкуємось…Шкода, що чоловікові таке життя подобається, а ми з дитиною страждаємо…
Скільки вже на цю тему розмовляли — марно, коханий лише сердиться, бувало, що й кричати починає. На його думку, мені все мало. Постійно одне і теж повторює : “Вище даху не пригнеш!”.
Ніколи б подумати не могла, що чоловік мій виявиться таким. Це я зрозуміла з часом, якби мені сказали, що він така людина, я б за нього заміж не вийшла, і хто знає, як моє б життя склалось?
