На другому курсі інституту я по вуха закохалась у найпопулярнішого хлопця і той, як виявилось, сам таємно був закоханий в мене ще з початку першого курсу. Ми почали зустрічатись і були найвідомішою та найкрасивішою парою в інституті. На випускному нас обрали королем та королевою балу і прямо на сцені під час вручення корони коханий зробив пропозицію руки та серця. Я була на сьомому небі від щастя і чекала весілля.
У день весілля я застала свого коханого з найкращою подругою, яка мала б бути моєю дружкою. Здавалось, що весь мій свій зруйнувався в один момент і гірше вже не може бути точно. Та, поки я лежала в сльозах вдома і не виходила навіть на вулицю, в лікарню потрапив мій дідусь. Батьки приховали від мене, бо не хотіли зробити ще гірше.
Після дзвінка мами я, ніби в тумані одягла чорну сукню, зібрала валізу та викликала таксі, дорогою купила заспокійливого та чорну хустинку і після потрійної дози таблеток проспала всю дорогу. Після поховання дідуся сиділа просто на траві в нашому улюбленому яблуневому саду і в голові один за одним виринали спогади, щасливі моменти з дитинства. Наші ігри, походеньки на річку, як смажили зефірки на вогнищі серед подвір’я, як дідусь вчив мене випікати його улюблений вишневий пиріг.
Так я сиділа, гірко плачучи, до самого вечора, просто на траві. Адже я навіть не навідала його у лікарні, навіть не попрощалась з любим дідусем, який був рідним мені, як батько. Батьки знайшли мене тільки вранці, я заснула від нервового виснаження та втоми в саду і так і проспала всю ніч просто на вулиці. Перелякані батьки, які теж без почуттів, заснули після важких похорон, благали мене переїхати до них і пожити трохи з ними, щоб я була під наглядом, бо так спокійніше.
Та я запевнила їх, що буду точно в порядку і хочу на якийсь час залишитись тут, в дідусевій хаті. На роботі взяла відпустку і хочу трохи відпочити від проблем та міської метушні. Батьки довго не погоджувались, та потім з умовою, що я буду телефонувати кожного дня і вони на вихідні приїдуть мене навідати, погодились і вже ввечері поїхали до міста, бо час повертатись на роботу.
Наступного дня я вирішила згадати дитинство і сходити за покупками до сільського магазину, який був аж за 5 кілометрів від хати дідуся. Коли поверталась додому, помітила, що за мною прибилось мале цуценя. Таке воно було гарненьке та пухнасте ще й з величезними темними очима, що я просто не могла його лишити отак на вулиці. Та і самій у великому будинку було якось сумно, тому вирішила, що це буде мій новий друг і навіть не була проти, коли новий кавалер прийшов вночі і ліг спати в ноги прямо зі мною на ліжку.
Вже наступного дня я пожалкувала про нове знайомство. Десь в обід на моє подвір’я залетів чоловік, з криками про те, що я вкрала собаку, як не соромно мені в дитини забрати друга і щоб забиралсь туди, звідки приїхала “безсовісна злодійка”. Схопив песика і так само ураганом шмигнув за подвір’я. Я просто розплакалась і не знала, що й зробити, вирішила, що завтра поїду до батьків.
Наступного ранку на автобусній зупинці незнайомий чоловік, який перед тим накричав на мене, стояв з квітами і вибаченнями. Пояснив, що собака була його дворічної доньки і після смерті матері це була єдина відрада маленької дівчинки, тому він так сильно і хвилювався. Запросив мене не каву з тістечком в якості вибачення, їхати я все-таки не хотіла, тому погодилась…
Через два роки я знову приїхала до будинку дідуся на вихідні, все всією родиною: з чоловіком, донечкою та синочком під серцем. Донька допомагала розводити багаття чоловікові, чекали моїх батьків, які затримуються з роботи, на пікнік, а я сиділа відпочивала на гойдалці, бо важко було вже куховарити на природі з великим животом, і думала, який багатий спадок лишив мені любий дідусь: прекрасний сад, великий дім і щасливе життя!
