Дівчата стояли на автобусній зупинці. Був зимовий ранок, шалена заметіль. В таку негоду виїхати куди-небудь не можливо.
Я підлаштовував двірники і помітив, що вони відчайдушно намагаються зупинити будь-яке авто, мабуть поспішають. Але все марно, ніхто не зупинявся.
Я запросив їх до себе, мовляв, давайте сідайте, підвезу вас. Вони з радістю підійшли до авто. Але потім зніяковіли, тому що виявилось, що в них ще дві сумки, які я спочатку не помітив.
– Гаразд, давайте ваші сумки. Ох, і важкі ж! Що ж ви не бережете себе?
Ми погрузилися і почали тихенько їхати, бо хуртовина тільки посилилась.
– Куди ви в таку негоду?
– Ми в обласну дитячу лікарню, але це далеко, тому підвезіть нас, будь ласка, куди буде зручно, а далі ми вже самі.
Лікарня дійсно була далеченько, десь хвилин 30 їхати при нормальних умовах, а зараз тим паче близько години.
–Та ні, відвезу вас. Куди ви з такими сумками, та й ще по морозу.
Привіз я дівчат, допоміг з сумками. Вони подякували, на тому і розійшлися.
Для мене це була дрібниця, я і не думав, що коли не будь ще раз зустріну цих молодиць.
Але життя не передбачуване…
З моїм сином сталася біда. Крововилив в головний мозок. Коли його з реанімації перевели в відділення, він був як рослина, ні рухів, ні емоцій.
Одного ранку в палату постукали.
– Можна до вас?
Я підвів очі і побачив дівчат-клоунів. Це були волонтери, вони забавляли хворих діток і відволікали батьків від тяжких думок. Вони розважали мого Вітю, смішили його. І сталося диво – свою першу посмішку він подарував їм. І тільки потім в цих клоунах, я впізнав дівчат, яких морозним ранком підвозив до лікарні.
А в сумках у них були костюми та реквізит.
