Скільки себе пам’ятаю, у мене були друзі, – найрідніші люди. Проте все змінилося із моїм переїздом в іншу країну. Насправді я знаю багато прикладів, як відстань не стає на заваді дружбі, а лише з часом зміцнює стосунки. Жаль, що цього не трапилося у моїй ситуації.
Якщо бути відвертою, у мене ніколи не було великої компанії, лише двоє найближчих: Андрія та Марина. Ми разом виросли: жили в одному дворі, ходили разом у дитячий садок, школу. Ми стільки всього разом пережили, що і не згадати тепер всього. З кожним роком, стаючи дорослішими, наш зв’язок не втрачався. Насправді навіть батькам я не могла довірити всі свої таємниці і переживання, що стосувалися моїх життєвих ситуацій.
Коли нам було по 17 років, мій батько отримав роботу закордоном. Він з матір’ю вирішили, що таку можливість не варто втрачати і пора переїжджати всім разом. Там знайдуть мені університет, а якщо отримаю Європейську освіту, – зможу збудувати успішну кар’єру. Чесно кажучи, я хотіла залишитись вдома. Ну а що такого? Почала б жити із бабусею, вступила б в одних із місцевих закладів, – уже не маленька дівчинка, справилася б сама. Проте батько категорично був проти.
В один момент, після мого від’їзду, якось все змінилося. Андрій з Мариною стали все рідше мені писати, ми практично не зідзвонювалися та не розмовляли. Я не розуміла в чому справа, можливо, вони ще не звикли до моєї відсутності. Але хіба у такому випадку люди не навпаки частіше намагаються зв’язатися один з одним?
Через деякий час, ми тоді уже зовсім не спілкувалися близько місяця, із соціальних мереж я дізналася що вони одружилися. Можете собі таке уявити? Двоє найрідніших мені людей одружилися, і навіть не повідомили мені про це? Я б знайшла спосіб приїхати на свято, якби мене хоча б запросили!
Чесно кажучи, я давно їх пробачила і побажала сімейного щастя, адже знайшла іншу компанію людей у новому середовищі, які й допомогли пережити зміни у житті. Та все ж, осад на душі так і залишився.
