Ми виховуємо з чоловіком двох дітей. Максим сім років і Антон три роки. Якось нам з чоловіком захотілося проекспериментувати. У нас виникали часті сварки на рахунок наших обов’язків. Я постійно сиділа вдома, хоч і декретна відпустка вже підходила до завершення, всеодно малюків не було з ким залишати, тому я вимушена була доглядати за ними. А чоловік працював майже кожного дня зранку до пізнього вечора. Інколи міг ще й затриматися, тоді в мене вже починалися істерики. Було надзвичайно важко справлятися з усім одній. І дім, і діти, і прання, і їжа. Цей побут вбивав у мені особистість, жінку, та й взагалі мені дуже хотілося вийти в люди, працювати бути потрібною не тільки сім’ї, а й іншим людям.
Це ж все ж таки нормально, коли людина хоче щось віддавати. Старатися і показувати, що вона потрібна цьому світу. От я так само хотіла. Чоловік навіть, якщо і мав вихідний, то старався більше відпочити, ніж допомогати мені. Я розуміла його, він також втомлюється, але мене він, напевне, не розумів. Тому й виникали такі розбіжності. Якось ми з Ярославом, так звали мого чоловіка, дуже посварилися і вирішили, що так більше тривати не може. Він сказав, що буде сидіти вдома з дітьми, максимально скоротить свій робочий графік, а я вийду на роботу. Спочатку я була дуже рада цій пропозиції. Ярослав справлявся зі своїми обов’язками на ура. Перші два тижні він не жалівся ні на що, і дітей нагодує, і в квартирі було прибрано.
Готувати він не вмів, але елементарно зварити картоплю дітям, було для нього легко. Можливо із фізичної сторони, як чоловіку йому було також легше, десь щось підняти, посадити молодшого сина в машину, щоб поїхати купити продукти і таке інше. Я працювала, мені все подобалося. Але так тривало недовго, наш експеремент з Ярославом провалився. Він визнав, що просто допомагати мені і сидіти з дітьми кожного дня- це дві різні речі і велика праця. Згодом, коли діти підросли ми все ж найняли няню, тепер обоє працюємо і стараємося весь вільний час проводити з Максимом і Антоном.
