Я давно живу окремим від батьків життям. Вступив до університету та одразу переїхав в місто, тут і одружився та залишився. Мій батько нещодавно покинув цей світ, залишилася лише мати. Я розумію, що їй погано та дуже самотньо. У мене також є старший брат та сестра, проте один знаходиться закордоном, а сестра не влаштувала поки власного життя.
Щотижня намагаюся відвідувати матір, роблю все по дому і в городі допомагаю, хоч скажу чесно, їздити туди-сюди понад сотню кілометрів доволі проблематично. Мати уже починає слабшати сильно, навіть їсти стало важко приготувати. Зрозумів я, що треба щось робити.
Вирішив наступного разу забрати її із собою. Нічого їй робити самій у селі, ніякої підтримки у потрібний час не отримає. Нехай краще поїде жити зі мною, квартира дозволяє та й дружина не проти. Мати розплакалася, коли почула це від мене, мовляв, якого хорошого сина вона виростила, от би батько це бачив, пишався б.
Ми уже майже зібрали усі речі, я навіть машину завів, коли мати повідомила, що передумала. Каже, що не хоче набридати своєю присутністю, нам ще внуків народжувати. Ото був шок!
Старенька сказала, що краще доживе віку у тут, у своїй маленькій, але дуже рідній хатинці. «Де народився – там і знадобився» – так вона вважає. З посмішкою на обличчі стала обдивлятися всі речі навколо, які залишилися: картини на стінах, рушники на столі, поодинокий посуд, деякий навіть надбитий.
Зрозумів я, що нікуди їхати не потрібно. Повернувся додому та розклав все на свої місця. Спогади про давно минулі дні ніколи не покинуть матір, важко їй буде у місті, без городу, свіжого повітря, худоби, ба навіть сусідки, з якою завжди можна потеревенити на подвір’ї. Буду намагатись і надалі якнайчастіше навідувати стареньку матір.
