Я навчалася у звичайній школі і у такому ж класі. Насправді однокласники були дуже пустотливими, особливо на деяких уроках. Багато вчителів казали, що ми один із найгірших класів у цьому закладі. Найбільше всі не любили нашу математичку. Жінка була дуже строга та сварлива. Ніякого співчуття від неї й годі було очікувати. А потім я побачила в ній зовсім іншу людину. Але про все послідовно.
Майже всі її заняття наш клас прогулював. Мало хто любив, а тим більше розумів математику. Через це часто отримували від неї порцію докорів та скарг. У моєї бабусі та Марії Петрівни була спільна знайома. Тож я часто знала всі плітки. Якось старенька повідомила мені, що дочка Марії Петрівни попала у жахливу автомобільну аварію та не вижила. Звичайно, це неймовірний удар, тим більше вона була єдиною дитиною у сім’ї. У зв’язку із такою новиною я була впевнена, що наступного дня уроку не буде. Ну хто прийде на роботу після такої трагедії?
Та все ж Марія Петрівна прийшла точно у термін, навіть не запізнилася. Єдине, що її відрізняло від звичного дня, – темні, повністю чорні сонячні окуляри, які жінка не знімала. Це став ще один привід посміятися з неї. Хлопці себе не стримували: кричали, сміялися, зривали урок. Вчителька не мала сил заспокоїти їх, тож просто тихо сиділа на своєму місці.
Я зрозуміла, що окулярі потрібні для того, щоб приховати заплакані очі. Тож самостійно встала з місця і крикнула на весь клас. Від шоку хлопці одразу притихли. До кінця заняття стояв ідеальний спокій. Коли залунав дзвінок всі вибігли, а я підійшла до Марії Петрівни, і мовчки дала декілька цукерок, які завжди носили з собою до школи. Просто дуже хотілося підтримати її.
Вчителька подивилася на мене, мовляв, не розуміє, а я сказала, що усе знаю. Після того вона обняла мене, міцно-міцно і прошепотіла «Дякую». Це було так по-материнські, з турботою. Ледве стримала, аби не заридати разом з нею.
Ось так, навіть строгі та холодні, на перший погляд люди, можуть бути щирими та ніжними всередині.
