Історія про те, як я став батьком в 25 років для двох нерідних дітей

Я став батьком для двох нерідних дітей у 25 років, і це принесло мені найбільше щастя в житті. В моєї дружини, Оксанки, п0меpла її старша сестра, вона була зовсім молода, здавалось, життя в 35 тільки починає набирати нових обертів, проте для неї воно обірвалось зненацька — Наталя, так звали сестру Оксани, потрапила в aвар1ю.
– Саш, зрозумій, я не можу залишити їх в дитячому будинку, в них нікого не має крім нас! Дозволь їх забрати, я не зможу жити далі, знаючи, що вони будуть зовсім самі,- моя Оксанка плакала, благала аби я погодився забрати хлопчиків до себе.

Інших родичів в хлопців не було, моя Оксанка з сестрою втратили батьків ще в юному віці, Оксана знає як це — залишитись без батьків, тому вона так хотіла забрати дітей до себе. Мені було важко сприйняти той факт, що у 25 років я вже буду батьком майже дорослих дітей, але іншого виходу в мене не було, як погодитись.

Як тільки Оксана забрала хлопців до нас до дому, вони дуже соромились, завжди мовчали — вони втратили маму. Моя дружина переймалась з цього приводу, проте я її заспокоював, все-таки хлопці пережили великий стрес. Я вірив, що згодом все налагодиться, і у нас все буде добре.

Якось, я прийшов з роботи, і побачив заплакану дружину, вона сиділа за столом, в її очах я побачив втому.
– Я більше так не можу! Вони мене не слухають, завжди мовчать, їм все одно, це напевно була погана ідея, забрати їх до себе, я не впораюсь, яка з мене мама?- Оксана плакала, її можна було зрозуміти, у 22 роки було важко прийняти той факт, коли тепер вона повинна думати не тільки про себе, а й про двох дітей.
Нашу розмову почули хлопці, вони одразу ж закрились в кімнаті, мені було прикро, що їм довелось це почути, і я вирішив поговорити з ними наодинці.
Коли я зайшов в кімнату, я побачив, що вони теж плакали.
Ми не хочемо в дитбудинок! Будь ласка, не віддавайте нас! – сказав молодший Сергійко, а в мене в серці аж закололо, я відчув їхній біль. Потім зайшла дружина, вона обняла хлопців, так міцно, якби це зробила їх мама. Ми вибачились, і пообіцяли, що ніколи не будемо більше згадувати про дитячий будинок. Я обійняв Оксанку і дітей, в той момент я відчув, що таке сім’я.

Так ми прожили 4 роки, хлопці підросли, Андрій вже закінчував 9 клас, Сергій навчався в 8. Одного разу до нас приїхала моя мама, за розмовою, вона запропонувала віддати хлопців у військове училище, проте Оксанка такій пропозиції була не дуже рада.
– Досить вже перейматись чужими дітьми! Краще б за своїх подумали. – повчала мама.
– Тетяна Олексіївна, ми любимо хлопчиків як своїх рідних дітей, а ви ніяк не зрозумієте цього, ми не хочемо як ви, „позбутись” їх.
Я підтримав дружину.

Коли мама поїхала, Оксані стало зовсім зле, я дуже переживав, і викликав швидку, хлопці перелякались не менше від мене. В лікарні мені сказали, що Оксанка вагітна, тоді я був найщасливішим чоловіком у світі, ми з хлопцями дуже раділи цій новині, і одразу побігли вітати Оксану.

Оксанка народила дівчинку, і ми вирішили назвати її Наталкою, в честь мами хлопчиків. Ми були щасливою родиною, у свої 30 років, я вже маю таку велику сім’ю, я батько трьох дітей.

Минули роки, зараз ми з Оксанкою щасливі та молоді дідусь та бабуся, в нас аж семеро внуків!

Оцініть статтю
Історія про те, як я став батьком в 25 років для двох нерідних дітей