У мене ніколи не було великої компанії друзів чи багато знайомих. Зате навіть, коли змінила три школи, вступила до університету, я змогла у кожному колективі знайти декілька людей, з якими проводила весело весь час.
У силу різних обставин спілкування часто припинялося, тож до 21 року у мене залишились декілька друзів зі школи, які я вважала ніколи мене не покинуть. Так, не зважаючи на те, що ми навчалися у різних закладах вищої освіти, а у кожного з’явилася інша компанія, – ми завжди знаходили можливість зустрітися.
Та все склалося не так. Зі сльозами на очах у соціальних мережах я спостерігала, коли вони мене не запрошували. Краще б не дивилася ті фотографії, адже на тусовках була присутня вся наша компанія друзів, навіть деякі знайомі, яких просто покликали до себе, окрім мене.
Насправді, мені не було більше з ким проводити час, тому я намагалася заплющувати на все очі і продовжувала спілкування з ними. Здається, я повністю відпустила всі минулі образи, як тут історія повторилася знову.
Той вихідний день розпочався прекрасно. Погода була сонячною, по-справжньому літньою. Як завжди ми переписувалися у нашому загальному чаті дівчат, де листування велося безперервно, навіть ніхто ніколи не вітався, оскільки ніхто і не прощався. Планів у нас ніяких не було, тому я безтурботно провела день зі своєю матір’ю, з якою у мене були прекрасні стосунки.
На годиннику уже була близько 11 вечора, коли я зайшла на свою сторінку у соціальній мережі і побачила відео, фотографії моїх веселих друзів з вечірки, де не вистачало лише мене. Щось холодне відчувалося всередині.
У бесіді за весь день ніхто навіть не згадав про зустріч. Звичайно, я одразу написала дівчатам:
– А як же я? Чому зустрілися без мене, щось трапилося?
Пізно вночі мені пройшло повідомлення, читала його зі сльозами на очах:
– Я тобі потім поясню ситуацію, – відповіла мені одна з подруг.
– Яку ситуацію?
Після цього повідомлень більше не приходило. Як я дізналася пізніше, компанію зібрав наший друг, покликавши всіх окремо. Що важливо, саме з ним я знайома із самого дитинства, понад 18 років.
Ту ніч я гірко проплакала у подушку. Не знаю, кого звинувачувати: друга, який не покликав; дівчат, які не згадали про мене, чи себе, яка продовжувала наше спілкування, незважаючи ні на що. Друзів я скоріше за все я прощу, а ось як складуться наші подальші відносини навіть не уявляю.
