Василь та Наталка мали сина то дочку. Жили спочатку не в розкошах, разом з Василевими батьками в невеликій хатині на краю села. Діти були погодками, тому Наталці доводилося нелегко. Крім догляду за малечею, було дуже багато землі та худоби. З самого досвітку і до пізньої ночі жінка розривалася між приготуванням їжі, хлівами, городами та дітьми. Свекруха ще тоді працювала на фермі, тому її цілий день не бувало вдома, а свекор з чоловіком Наталки працювали на тракторі. Тому особливої допомоги не було від кого чекати.
Діти підростали та Василь почав задумуватися про заробітки. Він був строгим та мовчазним чоловіком, тому рішення приймав майже завжди одноосібно. Радитися з жінкою для нього було приниженням, бо ж він голова сім’ї. Так і цього разу за вечерею Василь повідомив усім, що поїде на декілька місяців до Польщі, бо треба про своє окреме житло подумати вже.
Наталка не дуже засмутилася, бо останнім часом дуже потерпала від чоловіка. Василь мало того, що почав зазирати у чарчину, то ще руку посмів піднімати неодноразово на дружину. У хаті часто лунали сварки та дебоші. Свекор всяко прагнув вплинути на сина, але у нього нічого не виходило. Тому рішення про поїздку Наталка прийняла досить спокійно, може, навіть з радістю.
Відпрацювавши пару місяці закордоном, Василь привіз додому кругленьку суму. Хоча це було ніщо для покупки власного житла навіть у селі. Саме з цієї причини Василь знову зібрав всю родину за столом і наголосив, що в цей раз Наталка повинна їхати з ним, мати залишає роботу і доглядатиме дітей та всю господарку.
Наталка була шокована такою новиною, їй зовсім не хотілося залишати дітлахів, бо вони ще надто маленькі. На той момент їм минуло 5 і 6 років. Але сперечатися з чоловіком боялася, бо знала, що може закінчитися фізичною шкодою.
Василь та Наталка подалися закордон. Робота в жінки була хороша – помічник повара в ресторані, а оплата достойна. Василь ревнував її до кожного чоловіка на кухні, Наталка сумирно терпіла всі крики та скандали, оправдовувалася, бо була чистою перед Василем.
Закордон подружжя їздило на декілька місяців, потім поверталися на тиждень-другий додому, бачилися з рідними та дітьми і поверталися назад. Для Наталки такі розлуки були надто болючими, але вона йшла на повідку свого чоловіка. Так пройшло декілька років. Василю та Наталі таки вдалося назбирати пристойну суму і повністю повернутися додому.
Їм вистачило на двокімнатну квартиру в новобудові в невеликому райцентрі неподалік від рідного села. Довго не вагалися, відразу ж купили, зробили дорогий ремонт, придбали якісні меблі та дорогу побутову техніку. Наталка з Василем та дітьми переїхали жити в новий дім.
Та щастя довго не тривало. Василь почав пропадати десь вечорами, часто не ночував вдома. Наталка здогадувалася про все, але мовчала, бо боялася отримати стусанів. Та кожному терпінню настає кінець.
Якось ввечері, коли Василь був таки вдома, Наталка наважилася на розмову. Вона прямо запитала, чи має він іншу жінку і як бачить подальше подружнє життя. Василь навіть трохи зніяковів, але потім швидко опанував себе, гримнувши кулаком по столі, сказав, щоб Наталка забиралася геть, а він приведе собі іншу. Бідна жінка не встигла навіть відповісти, як отримала добрячого стусана.
Наталка гірко плакала, але збирала речі зі своєї власної квартири. Вона не знала, як бути з дітьми. Наталка планувала повернутися у рідне село до батьків, хотіла забути це життя, як страшний сон. Проте все вирішилося само собою. Дочка Іванка сказала, що не залишить маму одну і поїде у село з нею. А от син Павлик неохото прийняв таке рішення мами і захотів залишитися з татом у місті.
Дійшло таки до розлучення. Нову господиню у хату Василь так і не привів. Точніше він їх приводив, але кожного тижня то були різні жінки. За Наталкою він неймовірно шкодував у глибині серця, але це було відомо лише йому. Василь не звик показувати свої почуття по стороннім, а тим паче ніколи б не наважився просити вибачення в жінки.
Проходили роки. Павло одружився та пішов жити у зяті. Іванка теж вийшла заміж і переїхала з села до обласного центру, де в чоловіка була квартира. Не можна сказати, що між братом та сестрою були хороші та теплі стосунки. Василь допомагав обом дітям багато та однаково. Завжди дарував хороші подарунки їм та внукам, купив по машині, але відношення до батька у Павлика та Іванки було зовсім різним. Павло був готовий у будь-яку секунду мчати на допомогу татові, хоча в його серці десь далеко ховалася образа за те, як тато поступив з мамою. А от Іванка, незважаючи на матеріальну підтримку тата, навіть не дзвонила до нього. Більше з Василем спілкувався його зять.
Проходили роки, вже і внуки підросли, Василь добряче постарів. Він почав багато зловживати, думаючи, що так вилікує душу від помилок минулого. Наталка так і залишилася жити у селі, заміж більше не виходила, але про Василя не згадувала, надто багато болю їй завдав.
Коли у Василя діагностували рак, було надто пізно. Лікарі лише розводили руками, бо лікуванню вже не піддавалося. Павло кожного дня разом з жінкою чи сам провідували батька. Йому потрібен був хороший догляд: приготувати їсти, поміняти постільну білизну, прибрати у квартирі, допомогти зібратися на прогулянку, сходити в магазин за покупками. Іванка навіть не подзвонила до батька ні разу, про діагноз їй сказав брат Павло. Але жінка не хотіла навіть чути.
Василь протягнув ще недовго. Після його смерті, постало питання про квартиру. Але після похорону, Павло наводив порядки та випадково знайшов дарчу на квартиру, складену Василем ще за життя на сина. Павло повідомив про це Іванку. Вона в той же день за стільки років примчалася у ту квартиру, де колись жила з батьками… Іванка кричала та доказувала, що такого не може бути, що Павло навмисне все підстроїв. Сестрі було байдуже на смерть батька, на те, хто доглядав його під час недуги. Її бентежила лише квартира.
Батьків не вибирають… Вони можуть помилятися, робити боляче і образливо, але ми повинні поважати їх до кінця своїх днів хоча б за те, що саме вони подарували нам найцінніше – життя.
