Ми з чоловіком одружилися вже давно. За весь час у шлюбі рідко сварилися, приймали один одного нед0ліки, такими як вони є. Знаходили компроміси, швидко мирилися після кожної чергової с8арки. Одним словом жили добре, Євген, так звали мого чоловіка, мене дуже любив і поважав. Завжди був уважним до моєї персони, на свята, дні народження дарував подарунки і не просто всілякі дурниці, а те, що мені дійсно було необхідне. Він працьовитий, талановитий, люблячий чоловік і тато. Женя працював сантехніком. Якщо чесно, то кращого майстра у нашому місті годі було й шукати, всі рекомендували тільки мого коханого. Я у свою чергу теж не гаяла часу старалася заробляти й у нас виходило відкладати непогану суму щомісяця.
Так згодом назбирали гроші на власну двокімнатну квартиру. А до того винаймали житло. Ростили синочка, Дениска. Ми дуже любили свою дитину, старалися виховувати в ньому всі найважливіші риси характеру. Давали все необхідне для того, щоб наш хлопчик був щасливим і жив у достатку. Отже, я була дуже вдячна Богу за таку сім’ю. Все йшло чудово, щоправда, буденність інколи так діставала, що хотілося якось це все змінити, тому часто їздили на відпочинок. Одного разу вирушили в гори. То було літо, дуже спекотно, звичайно, що хотілося моря, але наш Денька чомусь попросив мене з Євгеном звозити його саме туди. Ми послухали, зняли будиночок і поселилися в ньому на декілька днів. І ви знаєте, в горах дійсно було красиво, такі краєвиди, різні водоспади.
Каталися на підйомниках, їли смачну їжу і відвідували різні цікаві місця. Все було класно, якби не один жахливий випадок, який трапився там з нашим синочком. У степах, як ви знаєте, є завжди різні атракції, якими заманюють туристів. От і мої хлопці вирішили покататися на квадроциклах. Я чомусь не йшла, бо боялася такого екстриму і якби знала, що така біда станеться, то і їх не пустила б. Мої рідні потрапили в аварію, вони скотилися з величезного моста. Чоловік вцілів, в нього був всього- на- всього перелом руки, а от Денис покалічився так, що лікарі казали, що він вже не виживе.
Але все сталося по- іншому, нам дали шанс на те, що дитина одужає, але залишиться інвалідом на все життя. Як я тоді плакала, переживала, не могла знайти собі місця. Крім того, ми витратили всі свої заощадження, щоб синочок хоча б трохи вийшов з того стану. Потім доктор сказав, що є шанс на те, що дитинка зможе ходити, але ця операція дуже дороговартісна. Нам не залишалося нічого, окрім того, щоб продавати квартиру. Ця тема з моїм коханим навіть не обговорювалася. Ми знайшли скоро покупців і нарешті відбулося оперативне втручання.. Так, дійсно, наш синуля тепер зможе ходити, щоправда на костилях, але зможе. Радості з Женею не було меж. Я вже думала ну і що, що ми залишилися без даху над головою, головне, що наш малюк здоровий і знову все добре. Треба було думати, де будемо жити далі.
Грошей на оренду житла не вистачало, оскільки реабілітація, яка мала бути попереду коштувала дорого. Тому ми пішли жити до моєї мами. У неї ще жив син, мій молодший брат. Спочатку я думала, що нас приймуть з радістю, будуть розуміти. Але ж ні. Мама на перших порах мені допомагала дуже. А от братик Василь ніяк не міг налагодити стосунки з моїм чоловіком. Вони весь час сперечалися, Вася працював у схожій сфері як мій Женька. Одного разу треба було відремонтувати водяний насос у ванній, а як ви пам’ятаєте, мій чоловік сантехнік. Він спробував його полагодити і краще б нікуди не ліз. Василь почав кричати на Євгенка:- Навіщо ти лізеш куди не треба, це моє житло, я сам тут все буду лагодити- казав він. Після того випадку Женя остаточно прийняв рішення з’їжджати від моєї матері й жити знову так як колись, на знімній квартирі. Я пішла за ним. Ми виклали фото нашого сина на біржу благодійності, розповіли як важко далося лікування синка й тепер багато людей нам допомагають. Любий працює, я сиджу з Денисиком і живемо в знімному помешканні, зате самі в злагоді і мирі.
