Я закохалася, коли мені було лише 15 років. Його звати Олександр, чудовий був хлопець. Високий, стрункий та ще й спортсмен. Зірка нашої школи, за ним всі дівчата бігали, а пощастило лише мені, як тоді вважалося.
Одразу після випуску зі школи Саша відправився на одну із місцевих олімпіад із легкої атлетики, де важко травмувався. Дорога у спорт йому стала закрита. Я підтримувала його як могла, обіцяла, що ніколи не залишу його. Ми одружилися, стали разом жити. Проте коханий щороку змінювався.
Такий різкий перелом життя зламав його і той все більше вживати алкоголь. Я намагалася піти від нього, але не могла, обіцянка завжди про себе нагадувала, та й кохання не відпускало, а, можливо, уже просто прив’язаність та жалість до людини.
Потім у нас народився син. Ох, як же я замучилася з ним, адже ніякої допомоги не отримувала. Чоловік зовсім почав пропадати на декілька днів, оскільки дитячий крик йому набридав. Мені навіть було ні з ким залишити маленького: батьки живуть в іншому місті й не можуть приїхати, подруг близьких не маю, зі свекрухою ми давно не спілкуємося.
Іноді я просила поняньчитись з Вадимом сусідську дівчину, платила їй небагато, а вона й рада була. Так у мене з’являвся час, для того, щоб заробити хоча б трохи на підробітках під час декрету, адже сімейного капіталу завжди не вистачало.
А у тієї дівчини уже був хлопець, який час від часу також знаходився поряд із моїм сином, я була не проти. Одного дня Саша побачив, як той грається на дитячій площадці із нашою дитиною. Вирішив почати мені погрожувати, мовляв, я зраджую йому з якимось молодиком ще й Вадима залишаю на нього.
Все, після тієї сварки мені немовби перемкнуло. Не хочеться більше знаходитися у тому домі та з цим чоловіком. Планую зібрати речі та переїхати до батьків в інше місто, а то коли знову доведеться до сусідки звертатися за допомогою, мій горе-коханий ще їм щось заподіє лихе.
