Народження дитини далося мені нелегко. Важка вагітність, можливa втрата дитини, неправильне положення плода, обвиття пуповиною. Всі ці події зробили свій відбиток на моє життя. Страхи та переживання за свого сина постійно мене супроводжували.
Зараз йому уже 5 років. Росте здоровим та щасливим хлопчиком. Здається, немає підстав для переживань, але по-іншому у мене не виходить. Коли він грається на площадці, я завжди пильно дивлюсь на нього, раптом щось трапиться. Насправді, з цієї ж причини Максимко не відвідував садочок – материнське серце б не витримало.
Я боюся, що моя гіперопіка, надмірна турбота про дитину, прагнення захищати його навіть у відсутності реальної небезпеки і постійно утримувати його біля себе відіб’ється на його власному життю: виросте несамостійним, без соціальних навичок із ровесниками або ще щось. Тож я вирішила хоч трохи, але відпустити всі погані думки.
Того дня ми весело проводили вихідний у парку розваг. Син давно просився покататися на каруселях та з’їсти солодкої вати. Там я зустріла свою давню знайому, з якою ми перебували в одній пологовій палаті. Її син лише на 1 день старший за мого, тож ми вирішили, що це чудова можливість провести час разом.
Хлопчаки бігали всім парком. Ми ледве устигали приглядати за ними. На відголос моєї тривоги, знайома лише заспокоювала, говорячи, що все буде добре, вони просто веселяться. Діти так загралися, що не чули і не бачили нікого навколо. Я кликала сина кілька разів і хотіла було вже йти за ним, коли побачила все на власні очі.
Максимко вибіг на паркову дорогу, де саме проїжджав фургон із морозивом. Водій від несподіванки не встиг зреагувати і наїхав на мого сина. А далі я почула дитячий гучний крик. Ноги раптом відмовились мене слухати, я майже повалилася на землю, але знайшла сили добігти до Максимка.
Дитина непорушно лежала на землі, а з чола скрапувала кр0в. Навколо нас одразу зібралася чимала куча людей. Хтось викликав швидку. Я вдячна тій людині, оскільки мій шоковий стан не дозволяв навіть поворухнутися, за що я себе нен@виджу.
Насправді, все обійшлося добре. Син просто розбив чоло, яке нам обробили безпосередньо у кареті швидкої допомоги. Переломів та інший пошкоджень не було, тож нас одразу відпустили.
Я до тепер виню себе за ту ситуацію: потрібно було краще слідкувати за власною дитиною. Можливо, це зовсім не надмірна турбота, а материнське відчуття.
