Я народився в інтернаціональній сім’ї. Моя мама – українка, а тато – американець. Звичайно, що прізвище у мене іноземне, тому і ім’я захотіли дати відповідне, хоч прожили всі в Україні.
Спочатку мене хотіли назвати на честь мого дідуся. А потім мама подивилася по телевізору фільм «Анджеліка – маркіза Ангелів» і вирішила, що я повинен бути, як головний герой. Причому сам дідусь вмовляв всіх не називати мене так. “Пошкодуйте дитину”, – говорив він. Власне, з огляду на хоча б цей факт можна зрозуміти, що від імені я до тепер не надто в захваті. Щоразу, як я комусь представлюся, чую наступне: “Ха! Ну тоді я Анджеліка!”, “Жофрей? А Анджеліка твоя, де?”, “А можна називати тебе просто Жорік?”. Ні, не можна! Ненавиджу ім’я Жорік! А звати мене, як ви зрозуміли – Жофрей. Ну і якби мені платили по долару щоразу, як я чув жарти про Анджеліку, короля та золото, я точно був би б мільйонером.
Досить часто зі мною трапляються і всякі забавні історії: як тільки не перекручували моє ім’я касири “Старбакс”, намагаючись записати його на склянці з кавою! Я був і «Жозя», і «Фрей», і «Жофрік». Забавно, що у зв’язку з особливостями моєї роботи, я часто спілкуюся із незнайомими людьми, які втрачають дар мови, коли чують моє ім’я. Потім перепитують декілька раз, а я повинен пояснювати, що вони все правильно почули, я – Жофрей, Жо-фрей!
Важко живеться в Україні з таким ім’ям. Оскільки я володію англійською мовою, немовби рідною (нагадую, батько у мене американець), зараз все частіше думаю про переїзд. Все ж таки закордоном не прийдеться дивитися на шоковані очі співрозмовників.
