Колись я дивилась на невuхованих дітей, які крuчали в супермаркеті, падали на підлогу, плаkали й дрuґали ногами, таким чином вимагаючи у своїх батьків, щоб ті купили їм іграшку, або ж щось інше. Я тоді була впевнена — моя дитина такою ніколи не буде, але виявилося помилялася…
Знаєте, своїм дітям нічого не жалієш — хочеш лише найкращого. В мене в дитинстві такого не було…Мені не купували дорогих іграшок, не водили мене в парк атракціонів, не возили в інші цікаві місця. Я пообіцяла собі, що в моєї дитини буде лише все найкраще — жаліти їй нічого не буду.
Але тепер думаю, що я трохи перестаралась…Чоловік каже, що я розбалувала донечку, бо роблю для неї все — що вона лише попросить. Але ж як інакше? Хіба у вас серце кров’ю не обливається, коли маленьке дитя дивиться прямо в очі та просить їй це купити?
Якось я відмовилась купувати шоколад донечці (перед цим в неї була жахлива алергія на нього, коли донька переїла цукерок), то вона закатала мені таку істерику, після якої я сама ще дуже довго відходила. Тоді вона довго ображалась на мене, але коли я пообіцяла їй нову іграшку — вона заспокоїлась. Вам не здається, що вона тепер маніпулює мною таким чином?
Тепер не можу зрозуміти, що мені робити…Як взагалі далі почне сприймати мої відмови донька? Тут я була дуже хороша матуся, і раптово почну все забороняти…Хіба дитина мене тоді не зненавидить?