Я завагітніла зовсім неочікувано. З Петром ми зустрічалися лиш 2 місяці і, звичайно, ніяких дітей не планували. Спершу я вирішила, що потрібно позбавитися дитини, адже мені було лише 18 років, навчалася в університеті, ну ніяк не вписувалося у життя материнство. Всі накинулися на мене, кажучи, що немовля повинне народитися. Обіцяли, що будуть допомагати. Тож я погодилася стати матір’ю для майбутньої донечки.
Спершу все було гаразд. Ми з Петром стали жити разом, вагітність не приносила мені сильного дискомфорту, аж до останнього місяця. Потім ставало дедалі важче, прийшлося навіть звернутися до лікарні. Коли до родів залишалося менш як місяць, хлопець заявив мені, що нам потрібно розійтися, мовляв, він ще не готовий стати батьком та поринути у сімейне життя. Хочеться йому і гуляти, і університет закінчити, кар’єру збудувати врешті-решт.
А мені не хочеться?! Чому дитину зробили двоє, а виховувати її повинна лише я?! Тоді самостійно зібрала речі Петра і викинула їх через вікно, нехай провалює з квартири, не потрібно такого мені чоловіка! Головне, одним з перших змушував залишити дитину, а потім втік, як боягуз!
Від переживань у той день потрапила знову до лікарні і передчасно народила. Напевно, саме тоді стало зрозуміло наскільки я хотіла тієї дитини. Загроза її життю пробудили у мені материнські інстинкти. На виписку Петро не прийшов, добре, що хоча б його матір все ж вирішила подивитися на першу онучку. Тепер я виховую Софійку і сподіваюся, що зможу знайти у майбутньому їй гідного батька.
