З чоловіком я познайомилась декілька років тому — ми разом відпочивали на морі. Мені тоді здалось, що це лише курортний роман, проте наша симпатія почала все далі й далі розвиватися, і згодом переросла у палке кохання.
Одразу ж після моря ми вирішили жити разом. Це було дуже спонтанне рішення, проте ми обоє знали, чого хотіли. Через місяць він зробив мені пропозицію, ще через місяць зіграли весілля. Як то не дивно може здаватись, проте саме на весіллі я познайомилась зі своїми майбутніми родичами — батьками чоловіка. Свекруха мені здалась дуже приємною жіночкою, а от про свекра була зовсім інша думка. Ще на весіллі я зрозуміла, що порозумітись з ним буде важко.
Він взагалі не хотів приходити на весілля, бо вважав це дуже дурним наміром — так мало знайомі, а все так швидко відбувається. Чоловік декілька разів його вмовляв, щоб той був присутній на такому важливому для нього дійстві, і той дав задню — все ж погодився.
Ми майже не спілкувались із батьками чоловіка, не через те, що були посварені, просто жили у різних містах, але коли я завагітніла, свекруха запропонувала мені переїхати з чоловіком до них — так мені буде легше, а свекрусі спокійніше, адже чоловіка тоді все частіше почали на роботі відправляти у відрядження закордон.
Я звісно ж погодилась, але вже потім про те швидко пошкодувала! Постійний нагляд і контроль з боку свекра мені почав набридати. Я тепер розумію, чому коханий так швидко з’їхав від них. Коли були пологи, то чоловіка на жаль не було поруч — його рейс скасували, він вже не встигав на народження сина. Синочок народився здоровенький, дякувати Богу. Але перші слова, які виголосив мій свекор дуже шокували мене – “Та він зовсім не схожий на мого сина!”.
По-перше, як тільки новонароджена дитина може бути на когось схожа, а по-друге — чому такі недолугі підозри?!
З того часу почалось справжнє пекло — свекор запевняв коханого, що дитина все ж не його.
Я не змогла більше терпіти такого приниження, і з’їхала до своїх батьків, зі свекром я жити не можу!
