Нещодавно я зустрілася зі своєю давньою подругою, яку не бачила, через обставини, понад 10 років. Якось одного дня випадково побачила її у місцевому театрі, тож ми домовилися наступного дня згадати молодість, посидіти у кав’ярні за чашечкою ароматної кави. Тоді Світлана розказала мені про своє життя, я не могла повірити своїм вухам.
Світлана вийшла заміж дуже рано, у 18 років й одразу народила двійнят. У той час її чоловік заробляв чимало, – обіймав посаду заступника керівника великої компанії у столиці. Та ось, пройшли роки, змінилося керівництво і його відразу відсторонили. Коли всі збереження вони витратили, прийшлося повертатися до рідного міста, а там стали жити у батьків чоловіка. У них була трикімнатна квартира, спершу місця вистачало усім. Втім, потім до них приєдналися ще й молодший брат чоловіка із дружиною, добре, що без дітей.
Тепер у них дуже гамірне життя: батьки, давня подруга з чоловіком та двома дітьми, молодший брат зі своєю дружиною і все в одній квартирі. Старенькі одразу перебралися ночувати на кухню, найбільшу спальню віддали дітям, а дві менші – подружжям. Все б нічого, якби стосунки у них були дружніми. Виходить, склалася ситуація, коли три окремі сім’ї живуть під одним дахом, а у кожної є свої правила та звички. Знайти компроміс зазвичай дуже важко.
Кожного ранку у них суперечки, що буде на сніданок і чия черга готувати (якщо кожен буде окремо готувати, не вистачить ранкового часу для всіх). А оці вічні жіночі суперечки, де повинна стояти сільничка, або каструлі! До того ж батьки уже старенькі та сидять на пенсії, чоловік Світлани, молодший брат, як і його дружина, тимчасово безробітні. Оскільки пенсії вистачає лише на комунальні послуги, тепер всіх утримує одна подруга. Ви можете собі це уявити?! 8 людей живуть на дві пенсії та одну зарплату, а до слова, зовсім невисоку, адже подруга не отримала у свій час вищу освіту (через народження дітей змогла закінчити лише коледж).
Я от не розумію, її чоловік чудовий спеціаліст, чому він не може знайти іншу роботу? Його б мали з руками й ногами забрати у будь-яку компанію. Тоді вони змогли б переїхати на окреме житло та спокійно жити! Це все так дивно звучало, я б сказала, – неправдоподібно.
Повернувшись додому після тієї зустрічі, де мене очікував коханий та маленький синок, я відчула нібито квартира порожня, настільки мене пройняла розповідь Світлани. Це ж треба, як у житті буває: ще нещодавно жили щасливо у столиці, а тепер тісняться у невеликій оселі й ледве зводять кінці з кінцями.
