У шістнадцять років моя подруга, Тетяна, поїхала від батьків до Львова. Вступивши до університету, стала займатися походами та активним відпочинком. Влітку водила екскурсії у Карпати. В решту — подорожувала різними країнами. Так тривало десять років. І весь цей час про дітей Таня взагалі не думала.
Але сім років тому вона вирішила залишитись у Карпатах на літо — одна жінка запропонувала безплатно пожити в її будинку, і подруга погодилася. Там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, через чотири місяці вони одружилися, і Таня майже відразу завагітніла, але при цьому і шлюб, і перша дитина, як вона мені розказувала, були необдуманими, стихійними подіями.
За два роки до вагітності подруга вела дуже активний спосіб життя, займалася йогою, спортом, плавала в басейні декілька разів на тиждень, каталася на лижах взимку. До слова, вона була у чудовій фізичній формі. Так трапилося, що після народження дитини, Таня знаходилася у жахливій формі, з її слів, вона практично розвалювалася. Я намагалася пояснити їй, що все нормально, звичайно, вагітність залишила свій слід, але все ж можна справити.
Після пологів Таня не мала часу лежати на ліжку та доглядати за дитиною, а відразу повернулася до роботи, почала займатися переїздом та іншими справами. Депресія накрила її пізніше — через пів року, коли вона стала залишатися з дитиною одна, адже чоловік був із 7 ранку до 8 вечора на роботі, з одним вихідним. Подруга сиділа з дитиною цілими днями, для неї це було найважче: нескінченна рутина, плачущий син та поганий сон, а особливо, після такого насиченого та активного життя.
При нашій зустрічі Таня все більше згадує, як не любить свою дитину, як би хотіла повернути все назад і навіть не виходити заміж. Ніяк не можу зрозуміти таку позицію, невже в ній не прикинулася любов до рідної кровиночки. Подруга майже увесь час залишає маля на свою матір, яка змушена доглядати за ним.
Ось так, повезе комусь мати справжню сім’ю, а вони не цінують і ще скаржаться. А ви як вважаєте, правильно моя подруга вчиняє?