Раз у декілька місяців ми збираємося із подругами, як у старі добрі часи. Раніше ми навчалися в одному класі, потім життя розділило нас у різні міста, ба навіть країни. Кожна з нас здобувала освіту в іншому навчальному закладі. Пізніше пішла робота, сім’я, – ось і бачимося доволі зрідка.
Є серед нас така Аліна. Кожного разу вона скаржиться на своє життя. То проблема через те, що не може закінчити університет, то їй не подобається проживання із батьками, далі про хлопця і в загальному про романтичні стосунки. Загалом, за 4 роки у неї було троє серйозних стосунків із чоловіками та всі закінчилися невдало.
Аліна вважає, що вся справа лише у тому, що у неї немає власного житла. Мовляв, навіть не може запросити у гості чи на ночівлю, оскільки вдома завжди є хтось із батьків. Чесно кажучи, я не розумію, хіба це причина? Особисто я також не володію власним будинком чи квартирою, хоч уже понад рік як щасливо вийшла заміж.
Ми пропонували їй почати орендувати оселю, якщо вона дійсно бачить проблему лише у цьому, однак вона відмовилася. Каже, що надто дорого для її заробітної плати, тим більше коли під боком свій дах над головою, хоч і з батьками. Нічого не порадивши кращого, так і закінчилася наша зустріч.
Багато часу пройшло. Кожна з нас мала уже чималий сімейний досвід, дітей, хтось піднявся кар’єрними сходинками. Знайшовши час, ми знову всі разом зустрілися у нашому улюбленому ресторані.
Виявилося, що Аліна стала артдиректором відомого видавництва в країні. Я уже знала з листування, що тепер у неї кращий рівень життя, але не знала звідки джерело доходу. Подруга змогла придбати власне житло у самому центрі міста і головне, з’явився наречений, з яким скоро буде весілля і вона радо всіх нас запросила. Хоч мені здається, справа все ж була не у квартирі, а у її внутрішній впевненості.
Як це не дивно, але скарги не припинилися. Аліна ж просто хотіла свою оселю і сімейне щастя, а тепер знову сумує. Як так? Причини стали зовсім якісь дріб’язкові. Не знаю, що робити і як тепер потрібно втішати подругу.
