Коли ми одружилися із Ярославом, перша моя тверда умова – жити окремо від батьків. Він сам увесь час жив біля матері. Вона йому готувала, прибирала, коротко – доглядала, хоч на момент нашого знайомства йому було уже 25 років.
Після весілля ми переїхали на окрему квартиру. Я хотіла бути єдиною хазяйкою в домі. Однак моя свекруха так не вважала. Спершу вона приїжджала, аби навести свої порядки. Звичайно, мені це не подобалося. Після серйозної розмови, Марія Петрівна більше не перечила мені щодо правил у моєму домі.
Та все, вона продовжила приходити до нас, як до себе додому. Мені, можливо, і хотілося б з нею спілкуватися, якби вона не з’їдала усі наші продукти. Я серйозно, – після неї наш холодильник порожній.
Останній раз, Марія Петрівна подзвонила і сказала, що придбала дуже смачне м’ясо індика, домашнього. Пообіцяла, що зайде ввечері приготувати. Я ж бо подумала, що свекруха хоче приготувати та разом з нами повечеряти, навіть сама нічого не планувала.
Марія Петрівна провела понад 3 години на кухні. Наготувала всякої всячини: запекла індика і гарнір до нього, заодно знайшла в нас домашній сир і посмажила сирники. Я допомагала їй з тістом на вареники. Потім дістала наші контейнери для їжі, все акуратно запакувала і швидко пішла, мовляв, стомилася.
Тобто, приготувала собі їжі на нашій кухні ще й з нашими продуктами, й не запропонувала хоча б повечеряти разом. Оце так свекруха, з характером.
