Можна мені шматочок

Я почула ці слова, коли снідала на літній терасі однієї з піцерій міста. Повернувши голову, я побачила дівчинку років восьми. Брудний одяг, що зовсім не підходив за розміром дитині, вказував на відсутність батьківської опіки. Зазвичай, я проходжу повз людей, які просять гроші, але ж це була зовсім ще дитина. Та й потрібна була їй їжа…

— Хочеш, я замовлю тобі піцу та какао? Не проти?

Дівчинка посміхнулася та сіла до мене за столик, але потім сором’язливо запитала:

— Можна я візьму декілька шматочків з собою? Удома на мене чекає братик, він теж їсти хоче…

— Звичайно, жодних проблем.

Я попросила офіціанта принести велику піцу, какао та шоколадне морозиво. Поки дівчинка з величезним апетитом їла, я розпитувала її про батьків, сім’ю.

— А де ти живеш? Хто твої батьки, чим вони займаються?

— Ми живемо з дідусем, але він вже зовсім старенький, майже не ходить. І пенсія у нього маленька, тому швидко закінчується, і я повинна йти шукати щось поїсти. Тата я ніколи не бачила, а мама кудись зникла, коли народився мій братик. Я часто запитую у дідуся про маму, але він мені нічого не розповідає про неї…

— А до якої школи ти ходиш?

— Мене не взяли до школи, бо дідусь не може знайти мої документи. Можливо до наступного року знайде, і мене приймуть в перший клас. А от у Сергійка взагалі свідоцтва немає, і його в садок не візьмуть. Дідусь каже, що це через те, що він народився на кухні вдома, а не у лікарні.

З кожним словом маленької Софії мене охоплював жах. Коли Соня наїлася, я вирішила піти до неї додому:

— Дозволиш провести тебе і познайомитися з твоїм маленьким братиком?

— Так, можна. Тільки обов’язково потрібно забрати ці шматочки піци для нього.

Ми забрали своє замовлення і пішли з кафе. По дорозі зайшли в супермаркет і ще купили різних наїдків та іграшок. Пройшовши декілька вулиць, ми зупинилися біля подвір’я, яке повністю заросло бур’яном.

У одній з кімнат на кріслі сидів старенький дідусь Микола і тримався за серце. Він дуже погано себе почував і, судячи з усього, вже довгий час хворіє. Біля нього на підлозі грався якоюсь коробкою маленький Сергійко. Я зрозуміла, що потрібно щось робити та заговорила до дідуся:

— Як ви почуваєтесь?

— Та щось сьогодні гірше, ніж зазвичай.

— Не хвилюйтеся, я зараз викличу лікаря.

Бригада „Швидкої” відвезла дідуся у лікарню, а діти поїхали до мене додому. Я за все своє життя ніколи не замислювалася про всиновлення. Але після того, як малюки прожили у мене місяць, потрібно було щось вирішувати далі. Моя шістнадцятирічна донька вже звикла бути старшою сестрою і з задоволенням спілкувалася з Сергійком та Софією. З чоловіком ми не живемо разом вже декілька років, але розлучення так і не оформили, тому питання опіки вирішилося швидко.

Колишній погодився допомогти мені на засіданні суду і гарно зіграв роль люблячого чоловіка. За дідусем Миколою тепер доглядають лікарі у будинку для літніх людей, а ми вчотирьох приїжджаємо до нього в гості щовихідних.

Оцініть статтю
Можна мені шматочок