З дружиною я одружений понад 20 років, 15 з яких ми живемо у різних країнах. Наша історія почалась в університеті, на факультеті вивчення іноземної мови. Наталка зачепила мене своїм розумом і тим, що зовсім відрізнялася від дівчат, яких я знав до неї. Ми часто зідзвонювалися, розмовляли телефоном майже кожного дня до самої ночі, адже у нас було безліч цікавих тем для обговорення, тож дуже швидко між нами з’явилася взаємна симпатія. А далі все відразу швидко закрутилось і непомітно промайнули студентські роки.
Ми навіть з’їхалися ще на 2 курсі, так було дешевше платити за квартиру, яку орендували, як студенти. Нам пощастило тоді пожити разом понад 3 роки й цілком, і повністю зійтися в побуті. Всі буденні зобов’язання, як от приготування їжі, прання, прибирання оселі, зовсім не складали труднощі, ми навпаки зрозуміли, що ми дуже зійшлися у життєвій рутині.
Так трапилося, що Наталці майже одразу після отримання диплому запропонували дуже вигідне стажування у Канаді, звичайно, вона не відмовилася. Я, своєю чергою, їхати туди не захотів, – у мене самого уже складалася кар’єра, хотілося відкрити власні мовні курси у рідному місті. Тож було вирішено будувати стосунки на відстані. Знаєте, а у стосунках на відстані є свій шарм, атмосфера, навіть романтика, особливо на початку. За весь час ні у мене, ні у неї не з’явилось бажання дивитись на інших. Пройшли роки, а ми до тепер пишемо один одному любовні листи, знаєте такі, старомодні, у конвертах, написані від руки. Відчуваю себе десь у Середньовіччі, у позитивному значенні.
Одного разу, я все ж вирішив переїхати до Канади. Зібрав усі речі, документи та відправився до коханої. Так ми прожили 2 роки. У нас народилася дитина, наш синочок Андрійко. Проте, дома у мене виникли родинні труднощі, через які довелося повернутися. Так і залишився в Україні, аж до сьогоднішнього дня. Настільки звикли бачитися лише під час відпустки, що навіть не помічаємо відсутність один одного. Думаю, це через те, що ми обоє сильні особистості, повністю незалежні, яким не потрібні інші поряд.
Всі родичі та друзі шоковані, кажуть, що ми не сім’я, якщо живемо не під одним дахом. Ну от що їм на це відповідати? Насправді ми навіть щасливіші, ніж вони у своїх родинах! Хоча, хто знає, може дійсно уже варто повернутися до дружини в Канаду, буду бачити як росте мій син кожного дня.
