Страшні події змусили мене та мою сім’ю переїхати з рідного міста в інший кінець країни. Нам не хотілося покидати свою землю та й чоловіка я б не змогла залишити, тому ми просто обрали більш безпечне місце.
Адаптуватися було легко, хоч іноді відчувався важкий сум. Особливо це відображалося на моїй старшій дочці. Молодший син, напевно, ще замалий, щоб розуміти дійсність.
Чоловік швидко знайшов роботу. Наші орендодавці прекрасні люди. Спершу хотіли безкоштовно здавати нам квартиру, однак ми відмовилися. Гроші у нас є, тому негарно було б користуватися добротою людей.
Одного дня я поверталася додому з торгового центру, як побачила маленьку дівчинку посеред вулиці, зовсім самотню. Чомусь я відчула, що щось не так. Дитина не просто чекає когось дорослого. Я підійшла до неї та запитала, чому вона тут, де її батьки.
Відповідь мене шокувала. Дівчинка сказала, що тато з мамою далеко, вони не приїхали разом з нею. Вона живе у незнайомому місці, разом з іншими дітками, яких привезли з міста, де дуже гучно і постійно чутно крики. Потім її забрала за руку, як я дізналася, волонтерка.
Моє серце стиснулося так, що здавалося розірветься. Того ж дня я розмовляла із чоловіком і ми прийняли рішення забрати її до себе. Нам так і не стало відомо, що трапилося її з батьками, тому дитина буде разом з нами.
Оформили всі документи і забрали її? як опікуни. Тепер у мене троє дітей. Сподіваюся, що завдяки нашій турботі маленька Мар’янка якомога швидше почне усміхатися.
