Мене звати Ігор, мені двадцять вісім…Ще десять років тому я був самотнім та закомплексованим хлопцем, який не знав, як рухатися мені далі…Зараз у мене свій бізнес, кохана дружина, двоє діток. Здавалося, чого мені може не вистачати? Але всього цього я досягнув сам, без підтримки батьків, яку колись так потребував…
Ні, я не сирота зовсім. В мене є і батько і матір, і молодший брат, який зруйнував мені життя. Такі звинувачення хоч і звучать досить голосно, але насправді все так. Дитинство своє згадую із великим болем — нікому такого не побажаю…
Так сталося, що моя матір вийшла за батька лише через одну причину — мама завагітніла, тому бабуся з дідусем мусили віддати її так рано заміж…Але зараз вони щасливі у шлюбі. Я був небажаною дитиною, тому мене не любили так, як брата. Брата назвали на честь дідуся — Григорієм. Вже тут батьки показали, що другу дитину люблять більше…Адже мене назвала бабуся, бо батькам тоді було начхати…А над ім’ям Григорія вони довго думали…Мені тоді було п’ять, коли з’явився молодший.
Тато носився із братом як з писаною торбою. Григорій був дуже схожим на батька…Мені ж постійно казали, що я начебто усиновлений з дитячого будинку, адже з усієї родини в мене немає схожості ні з ким. Мене це так ображало…
Хоч я і був старшим, але одяг мені постійно або ж купували в сеці, або ж я носив речі, які нам віддавали знайомі. На Григорія нічого не шкодували — кожного сезону йому купували нову річ. Хоч батьки й отримували мізерні зарплати, але на молодшого брата вони витрачались по повній. Гриша ходив на платні заняття та гуртки, до усіляких репетиторів, хоч був тупим, як товкач. Пам’ятаю, як я попросив в матері грошей, аби купити собі енциклопедію, то вона на мене тоді так сильно розізлилась і накричала, що я більше нічого в них не просив…
На Григорія були великі надії. Батьки хотіли, аби він став великою людиною…Тато мріяв про футбольне майбутнє сина, тому віддав Гришу до спортивної школи в нашому місті. Ці заняття коштували батькам дорого, вони напевно віддавали половину своєї заробітної плати щомісяця…
Коли Гриша пішов до спортивної школи я тоді закінчив 11 клас. В школі я старався добре вчитись, аби потім вступити до університету на безплатну основу. Працював я з 14 років — розносив листівки, підробляв офіціантом…На зароблені гроші я купив собі ноутбук, який згодом мені дуже знадобився у навчанні.
Тато з мамою взагалі забулись, що в них син випускник…Вони не прийшли до мене на вручення атестату, оскільки у Григорія тоді було змагання. Я це запам’ятаю на все своє життя.
У нас з Григорієм були різні кімнати. Братові звісно ж дісталася велика та простора кімната, а мені виділили місце, де колись, здається, була комірчина. Я часто закривався там і плакав, мені хотілося чим швидше з’їхати від батьків, аби так не страждати.
Виш я вибирав такий, аби був якомога далі від міста, де жили мама з татом…В університеті було важче, ніж у школі. Якщо вдома мені не потрібно було готувати собі їжу чи прасувати одяг (це завжди робила матір), то тут я був господарем свого життя. Чотири роки я жив в гуртожитку, який просто кишів тарганами та іншою нечистю…Але до всього з часом звикаєш. До батьків навідувався раз у пів року у період навчання. Але мама з татом не сумували за мною, у них була радість — Григорій. Вся квартира була обвішана грамотами та медалями брата, але я його футболістом не бачив.
Коли закінчив ВНЗ то одразу ж знайшов роботу. Більше до батьків я не приїздив — не хотів себе ще більше засмучувати. Але минуло шість років і я нарешті наважився — в тата був ювілей…Матір зовсім не зраділа моєму приїзду, а батько просто подякував. Напевно, вони були ображені, але я на них ображався ще більше…Такі стосунки у нас будуть певно все життя, як їх змінити я поняття не маю, адже брат завжди буде на першому місці.