Моя подруга, Оксана, познайомилася із Назаром на день народженні мого чоловіка. Назар був давнім його другом, навіть не знаю, з якого часу вони знайомі. Подруга уже, на жаль, мала прикрий досвід розлучення та самостійно виховувала чотирирічного синочка Марка, тому до будь-яких знаків уваги від хлопця ставилася обережно.
Для Назара наявністю дитини нічого не означала та завадою на шляху до Оксани не стала. Наскільки знаю, того вечора він взяв у неї номер телефону та почав часто дзвонити, приходити до салону, в якому 27-річна подруга працює, то з квітами, то з цукерками. Окрім того, він часто приносив іграшки для хлопчика чи смаколики — й дівчина швидко здалася.
Зустрічі тривали недовго, можливо, місяця зо 3, як невдовзі Назар запропонував Оксані одружитися. Вона погодилася, адже уже очікувала на дитину. Чесно кажучи, подруга розказувала, що хлопець дуже щасливий та хоче дітей. Через 2 місяці лікарка на УЗД повідомила, що у неї буде двійня. Коли наречений подруги про це дізнався, її слів, на його обличчі не було ані радості, ані щастя, лише трохи здивування і розгубленість.
Ось так, одного прекрасного дня Назар перестав виходити на зв’язок, просто зник. Більше не приїжджав зі свого села до міста, де мешкала Оксана, не відповідав на її листи у соціальних мережах та дзвінки. Якось я отримала від неї зображення повідомлення, в якій її колишній наречений написав, що одружуватися йому зараз ніяк не виходить, потрібно заробити грошей і він від’їжджає для цього за кордон…
Оксана була дуже засмучена. Як могла, розказала своїй матері про цю ситуацію, дуже переймалася, що та скаже. Любляча 55-річна жінка витерла доньці сльози й сказала: «Не сумуй, самі виховаємо. Я ж тебе виростила, коли не стало батька…»
Відтоді минуло 15 років. Двійнята Христинка та Данило росли розумними й допитливими. Старший син Марк чудово з ними ладнав, бавився із братиком та сестричкою. Оксана з матір’ю працювали позмінно на хлібокомбінаті. Окрім того, сусідка віддала їм частину своєї земельної ділянки, на якій вони стали вирощували власну картоплю й іншу городину. Грошей, звісно, було обмаль.
До слова, Назар так і не з’явився. Його теж ніхто більше не розшукував. Оксана каже, що зараз діти її стали опорою та радістю. Старший син уже вчиться в університеті, а молодші тішать маму щодня просто своєю присутністю. Вона рада, що народила їх і вдячна колишньому за все. Правда, двійнята тепер кажуть, що пора їй своє налагоджувати, одружитися, а не весь час доглядати їх.
