Батька у мене не було. Він розбився в авт0катастр0фі, коли я була мала. Ми жили в селі. А моїй мамі з дитиною без чоловічої допомоги в селі доволі скрутно. Бувало тоді й таке, що нам не було за що купити хліба. Дивлячись на таке життя, я вирішив, що хочу мати більше та поїду із села.
Після закінчення школи я вступив до інституту, отримав місце в гуртожитку. Під час навчання підробляв, щоб було на що жити. В гуртожитку я познайомився з жінкою, що обіймала посаду коменданта. Вона виділялася серед усіх інших працівниць гуртожитку. Її вихованість, стиль одягу більше нагадували професорку. Її ім’я – Василина Гансівна.
Ми подружилися з нею, могли довго розмовляти про все на світі. Комендантка була дуже мудрою. Я інколи намагався порадувати її букетом квітів. Жінка не мала дітей, чоловік її п0мер 5 років тому.
Якось у день свого чергування Василина Гансівна не прийшла на роботу. Я розпитував у інших співробітників гуртожитку про причину її відсутності, однак ніхто не міг дати мені відповідь. Тому я вирішив перевірити, чи все з нею гаразд. Я попросив в адміністрації гуртожитку адресу жінки та пішов її провідати. Коли я піднявся на потрібний мені поверх, я побачив двері її квартири відкритими. Зайшовши у вітальню, я знайшов комендантку неприт0мною. Я одразу викликав швидkу. Лікарkа сказала, що я знайшов її вчасно, інакше було б запізно.
Мені стало цікаво, чому жінка, яка має достатньо грошей, працює за копійки. Василина Гансівна відповіла, що таким чином уникає одинокості. Вона розповіла про своїх німецьких родичів та гроші у спадок.
Василині Гансівні виповнилось тоді 57 років, хоча я б сказав, що їй до 50. Коли я закінчив університет та вже покидав гуртожиток, то обмінявся з жінкою контактами, щоб не втратити зв’язок.
Пізніше я знайшов роботу, одружився, з’явились діти. Не знаю, як я обирав собі дружину, але виявилась вона не найкращим кандидатом на цю роль. А через 7 років після одруження вона покинула мене з двома синами і полетіла з коханцем до Греції.
Важко з двома непомнолітніми дітьми знайти роботу та повноцінно працювати. Я не знав, як прогодувати нас усіх та ще й наймати квартиру в місті. Тому ми переїхали до моєї матері. Діти були раді, що більше бачитимуть бабусю та гратимуться в полі. Їздити із села в місто кожного ранку і повертатись аж вночі я не міг. Роботи в селі не було. Тому я був змушений поїхати закордон на заробітки. Діти плакали, мені було дуже сумно, але потрібно було щось їсти.
В Польщі я одразу знайшов гарну вакансію, зміг висилати чималенькі суми матері, яка лишилася з дітьми. Там же я познайомився з Миколою, який став мені гарним товаришем, з яким ми орендували квартиру. Коли гроші були стабільні, я запропонував забрати дітей до себе, проте старший син відмовився. Тому переїхав до мене тільки Іван. Він швидко вивчив мову, йому подобалось в Польщі. Микола ж образився та з’їхав. Ми перестали спілкуватися.
Згодом я почав підозрював, що зникають речі з квартири, але запевняв себе, що мені здається.Та якось ввечері я зрозумів, що мене обіkрали. Виявилося, що у Миколи лишилися ключі, то він і вkрав речі. Я, звичайно, подав заяву в п0ліцію, але мені нічого не повернули. Знову почались скрутні часи, я вже майже не висилав грошей матері в село. Потрібно було винаймати житло, оплачувати школу Івана.
Близько через місяць після того, як мій друг мене зрадив, мене звільнили з роботи. Поки я ламав собі руки, що ж робити далі, де шукати роботу, моя мати зателефонувала мені ТА сповістила, що мені відійшла ота чудова квартира Василини Гансівни у спадок. Я не спілкувався з нею 25 років, а вона весь час пам’ятала про те, що я врятував їй життя! Тож ми зібралися з Іваном їхати в рідне місто.
Ця ситуація довела мені, що попри всі незгоди, добро завжди повертається!