Вони познайомились в дитячому садочку. Ліжка одного хлопчика й одної дівчинки були поруч. Дівчинка була білява та маленька. Хлопчик же був високий, як для свого віку, та чорнявий. Під час тихої години, розмови між цими дітьми велись без зупину. Про все – книжки, мультики, друзів, батьків. “Золоті роки” безтурботного дитинства… Такими новими для нього, щойно вивченими, буквами він пише вперше їй записку: “Цілую тебе, моя маленька!“. Потім був випускний й вони стали першачками.
Він в 1-А класі, вона в 1-Б. У першачків нові друзі й нові знайомі, гуртки за інтересами. Проте діти не забувають один про одного… Школярі зростають. Дорослішають. Й все частіше вона отримує повідомлення на телефон: “Цілую тебе, моя маленька!”. Юнак приходить до неї в гості, дівчина завжди задушно зустрічає його. Ось школярі вже випускники школи й кожного в житті чекає свій шлях. Чорнявий випускник танцює перший танок зі своєю білявою коханою. Молода дівчина мріє стати лікарем, молодий юнак – архітектором. Їхня спільна доля розкололась на дві частини. Вони стають студентами…
Життя студента барвисте та різноманітне. В інституті цікаво. Весь свій час він навчається, проте ніколи не забуває написати повідомлення юній жінці: “Ніжно цілую тебе, моя маленька!”. Ці слова зігрівають її більше, ніж спекотне літнє сонечко.
Минають довгі роки… Зі стін університетів виходять лікар та архітектор. Фахівці одружуються. Сім’я облаштовує своє помешкання. Чоловік та дружина користуються повагою на роботі. Чоловік ніколи не забуває написати дружині: “Цілую тебе, моя маленька!”. У них народжуються дітки. Вони все так же, як в садочку, розмовляють про все – виховання, роботу, цікаві книги, мріють про спільні мандрівки. Їх діти ростуть. Спочатку садочок, потім школа, аж ось вони вже юні студенти. Мама й тато дітей, теж не молодшають, але все так же з такою ж ніжністю й любов’ю відносяться один до одного.
Зрілий чоловік та зріла жінка їдуть подорожувати. Вони насолоджуються відпочинком, новими враженнями та один одним. Читають книжки, п’ють каву. О, як вони п’ють каву… В кафе, все тим же знайомим почерком, він пише її: “Люблю тебе, моя маленька!”.
Змінилась вже не одна осінь… Вони все такі ж закохані дідусь та бабуся, сидять на лавочці в парку, де поруч грають їхні онуки. Онучки так схожі на них в дитинстві. Схожі на того чорнявого хлопчика й біленьку дівчинку, теж такі веселі, цікавляться всім, мріють стати лікарями. Разом з жовтим осіннім листям, що повільно опадає з дерева, приходять дитячі спогади. Про перше знайомство, про дитячі розмови й першу записку: “Ніжно цілую тебе, моя маленька!”.
Його тяжка хвороба змінює їх щасливе життя. Починається довгий період лікарень. Жінці вкрай складно, бо він стає її пацієнтом. Як можна лікувати тяжко хвору кохану людину? Виходу не має, як й не має дієвого лікування його хвороби. Він згасає з кожним днем. Вона не уявляє своє життя без нього. Чоловік лежить в лікарні, жінка відвідує його двічі на день – один раз як лікар, один раз як дружина. Він для неї весь її всесвіт. Минають декілька зим… Чоловік помирає. На столику, біля його лікарняного ліжка, дружина знаходить записку: “Ніколи не забуду тебе, ніжно цілую та люблю тебе, моя маленька!”
Сльози, сльози, які несила спинити. Вони були знайомі 65 років. Їй було 4, коли маленька дівчинка познайомилась з хлопчиком. Життя промайнуло, як один день. Але що то був за день… Вони кохали один одного, у них народились діти, згодом у них з’явились онуки.
Пам’ятник свого коханого старенька жінка увіковічила написом: “Вічно люблю й ніжно цілую тебе, мій маленький“. Вона прожила ще не одну весну та жила вона тільки спогадами казкової любові – любові на все життя…
