Руслан та Настя нарешті закінчили ремонт у своїй квартирі. Квартира була в новобудові, купували лиш голі стіни, тож ремонт вийшов довгим та недешевим.
Новосілля відзначали лиш у колі найближчих родичів. Запросили батьків Руслана, маму та хрещену Насті — мамину шкільну подругу. Сподівалися, що рідні розділять з ними радість. Та вийшло не зовсім так.
До власного житла молоде подружжя йшло кілька років. Ледь закінчивши навчання, поїхали до Португалії. Чоловік працював на будівництві, дружина – покоївкою у невеличкому готелі. Університетські дипломи там не знадобилися. Часом ставало нестерпно важко у чужій країні. Та сил додавала думка про те, що незабаром матимуть своє житло.
Зароблених коштів вистачило на те, щоб придбати простору, хоч і однокімнатну квартиру, відремонтувати її та купити необхідну побутову техніку для кухні та ванної.
Батьки дали грошей на гарні вбудовані кухонні меблі. Це був їхній спільний подарунок на новосілля.
Щоб було куди всадити гостей, Руслан купив найдешевший комплект пластикових меблів. Потім можна буде їх розібрати та використовувати для пікніків. Спали ж молоді в пустій кімнаті на великому надувному матраці.
Плани у Руслана з Настею були грандіозні — і на роботу, і на відпочинок. Перш за все, треба було знайти роботу за спеціальністю. Поки вони заробляли закордоном, їх одногрупники робили перші кар’єрні кроки. Хтось вже й успіху досяг.
Настя для початку влаштувалася в школу викладати англійську. Платня там невисока, зате робота офіційна, а у другій половині дня є можливість заробити приватними уроками. З останнім учнем Настя прощалася вже після дев’ятої вечора. А ще ж підготовка до завтрашнього дня, домашні справи.
Руслан теж був завантажений під зав’язку. Вечорами, після роботи в офісі, підробляв ремонтами. Благо, в Португалії навчився робити з усілякими матеріалами.
Проте роботи хотілося такої, щоб не зранку до ночі, і щоб зарплатні вистачало не лише на прожиття, а й на відпочинок. А для того був потрібен досвід.
Батьки, з одного боку, раділи, що діти самодостатні та відповідальні, а з іншого — вимагали онуків. Особливо наполягала Русланова мати.
— Коли ж ви вже нас онуками ощасливите? Тобі ж, Настю, вже скоро тридцять. Час народжувати, бо потім і здоров’я може не вистачити. Чи в тебе вже зараз проблеми? — допитувалася свекруха.
Руслан з Настею часом віджартовувалися, часом намагалися пояснити, що не до дітей їм зараз. Треба спочатку на ноги стати, а потім про дітей думати.
От і сьогодні, оглянувши квартиру та з гордістю похваливши подаровану разом зі свахою кухню, Русланова мати завела розмову про дітей.
Почала здалеку. Поцікавилася, як планують розставляти меблі у кухні-вітальні, а як у спальні. Чи передбачили перегородку для дитячої.
— А що ж пора, пора, — несподівану підтримку свекруха отримала від Настиної хрещеної. — Он в моєї Полінки вже двоє хлопців підростають. Тепер про дівчинку думають.
— Та вони ж житла свого не мають. Кімнату в гуртожитку знімають. Куди їм третього? — жахнулася Настя.
Хрещена ображено піджала губи. А потім почала розповідати історії про те, як в літніх матерів народжуються хворі діти, як залишаються сиротами, бо батьки хворіють та помирають.
Мама Насті намагалася заперечувати, вгамувати колишню подругу. Та святковий настрій було безповоротно зіпсовано і кожен лишився при своїй думці.
