Хоч нам уже далеко за 60, маємо внуків, але збиратися за бокалом ігристого, як у молодості, ми не припинили. Я зі своєю подругою, Іриною, зустрілися у нашому улюбленому кафе. На цей раз у неї був якийсь дивний настрій. Я просила її поділитися зі мною своїми переживаннями і вона все розказала.
Її дочка давно вийшла заміж та переїхала жити до столиці. Там у чоловіка був успішним бізнес, та й для неї більше перспектив, онуки зможуть відвідувати кращі школи та додаткові заняття. Та от, що вони придумали: кожного року, протягом усього літа привозять своїх двоє дітей до подруги. Вони і так доволі часто навідують один одного: то Ірина з чоловіком приїдуть на вихідних у гості, то навпаки, – дочка з чоловіком до них.
А тепер кажуть, нехай діти проведуть довший час із бабусею та дідусем за містом, на свіжому повітрі. У них є свій невеликий будиночок, город і сад. Головне, залишаючи дітей на такі довгі «канікули», вони не залишають ні гривні. Онуки повністю лягають на плечі двом пенсіонерам.
Хоч подруга і любила своїх нащадків, проте додатково прокормити ще малих дітей на дві пенсії було важко. Цього разу її чоловік не витримав: сказав, нехай дочка дає гроші на утримання її малих протягом усього літа. Що дивно, ті одразу погодились. До того ж сказали, що потрібно було одразу попросити, вони ж бо було про це не подумали.
Тепер Ірина сидить і думає: чи правильно вчинили, – з одного боку, вони уже не повинні забезпечувати когось, окрім себе, а з іншого – виходить беруть гроші за те, що няньчаться із рідними онуками.
