Валентину Петрівну не можна віднести до суворих вчителів, які зазвичай зустрічаються у школі. Це м’яка жінка, при зустрічі якої взагалі дивуєшся, чого вона у школі працює.
Саме добра та привітна Валя (так її називали і вчителі, і діти) стала моєю першою вчителькою. Коли я пішла у перший клас Валентині Петрівні було трохи за сорок. Вона була такою спокійною, що ніколи не підвищувала голос навіть на найбільш нестерпних розбишак. Вчителька невтомно пояснювала, чому не можна бігати по партах, але її слухалися не одразу. Усі користувалися надмірною добротою Валентини Петрівни.Через це навіть у неї виникали неприємності з керівництвом школи.
Та все ж моя перша вчителька була дуже розумною і завдячуючи їй саме наш клас був перший за успішністю. При цьому Валентина Петрівна була чесною та принциповою і ніколи не завищувала оцінки задля рейтингу або власної вигоди. Мені за це вона дуже подобалася.
А ще саме перша вчителька стала людиною, якій я змогла відкритися і розповісти свою таємницю.
Моє дитинство не можна назвати щасливим. Я жила, як це звично казати у “неблагополучній” родині. Мої батьки зловживали і я відчувала себе непотрібною.
Батьки майже не купували мені одяг та шкільне приладдя – доводилося позичати чи доношувати за знайомими та подругами.
У школі про мою горе-родину всі знали, та нікому до цього не було діла. Друзів серед однокласників я майже не мала. Тож на перервах зазвичай стояла у куточку, чекала поки вона закінчиться.
На одній із таких перерв до мене підійшла Валентина Петрівна і запропонувала випити з нею чаю. Мені було якось незвично, боялася, що хтось з однокласників побачить і почне дражнити за це ще. Та все ж погодилася. Коли я зайшла до пустого кабінету – побачила перед собою бутерброди та чай.
“Я знаю, що ти не снідала, тож пригощайся”,- запросила Валентина Петрівна.
Мені було дуже незручно, я так накинулася на ті бутерброди, бо насправді звечора нічого не їла.
З того часу Валентина Петрівна часто мене пригощала та розпитувала про мою сім’ю. Одного разу я наважилася їй розповісти про те, що не хочу повертатися додому.
“Батьки тебе ображають?” – спитала Валентина Петрівна.
Я тоді лише кивнула, та попросила про це нікому не розповідати, адже була вже залякана розповідями мами про соцопіку. Саме це ствердження було вирішальним у моїй долі.
Валентина Петрівна запропонувала мені розповісти про це шкільному психологу. Я дуже довго не погоджувалася, мені було лячно. Та все ж Валентина Петрівна змогла мене переконати. Вона розповіла про свою долю. Жінка не могла мати дітей і давно мріяла когось взяти під опіку.
Вони з чоловіком думали дати нове життя дитині з дитячого будинку. Проте 1 вересня усе змінило. Валя зустріла мене і більше не змогла думати ні про кого. Вона дуже хотіла мене врятувати.
Десь місяць я наважувалася назавжди змінити своє життя. Та все ж зробила це.
Валентина Петрівна змогла стати моїм опікуном, а моїх батьків лишили батьківських прав. Так перша вчителька мені стала рідною людиною.
Я знайшла спільну мову зі своїм названим батьком і виросла щасливою.
Нещодавно, Валентини Петрівни не стало.
Вона так мріяла поняньчити онуків, та не дочекалася лише декілька років… Зараз я маю чоловіка та доньку, Валюсю. Ми часто зустрічаємося з моїм другим батьком та згадуємо Валентину Петрівну – вчительку, яка стала мені справжньою мамою у 7 років.
