Свого першого чоловіка я зустріла ще у школі. Досить швидко у нас почали розвиватись романтичні стосунки й уже в 19 я вийшла заміж. Закінчила коледж, в університет уже не вступала, адже мала на руках 6-місячного сина, а ще через рік уже і дочку.
Здається, все у нас було прекрасно, поки я не дізналася, що мій коханий зраджує, мовляв, не нагулявся у молодості. Терпіти таке було неможливо, тож я швидко зібрала всі речі, забрала дітей і переїхала назад до батьків. Так пройшло близько 4-х років, виховувала малих самостійно, доки не зустріла Івана.
Він сам підійшов до мене, під час того як я просто сиділа у кафе. Сказав, що йому дуже симпатизують такі дівчата. Своє недавнє заміжжя та дітей від нього приховувати не стала, – одразу про все розказала. Він радо прийняв усе. То чому відмовлятися від кохання, правда? Від коли минуле життя – перепона щасливому майбутньому? Ми стали зустрічатися.
Нещодавно Іван вирішив познайомити мене зі своєю матір’ю. Я дуже переймалася цим днем, думала чи варто брати з собою дітей чи поки зачекати з цим. Вирішила, що приховувати немає сенсу, тому взяла їх із собою. Це, напевно, була одна з найбільших помилок. Я придбала найкрасивіші квіти у кіоску, смачний торт, зустрілася з коханим та всі разом пішли на знайомство.
Спершу потенційна свекруха здалась мені дуже приємною, поки Іван не сказав: «Мамо, знайомся це моя дівчина і її діти, твої майбутні внуки». У тої аж серце заболіло, це мене дуже налякало. А потім пішли крики на образи у нашу сторону. Не хоче матір коханого приймати мене з дітьми, каже, що краще власні внуки, аніж незрозуміло від кого.
Найгірше, що це все чули мої діти, жаль мені їх. Краще б я не ходила знайомитись, а, можливо, і взагалі не заводила нові стосунки.
