Я завжди був самостійною дитиною. Рано почав допомагати батькам по господарству, колоти дрова, доглядати за животиною у домі. У мене була ще сестра, але я як старший брат мав брати на себе більшу відповідальність. Чесно кажучи, не хотілося мені ось так провести уже життя у селі, не бачивши світу, не отримавши належну освіту, я ж того був дуже розумним, як би нескромно це не звучало. Математика і фізика – були моїми найкращими друзями протягом усієї школи.
Коли я перейшов у 9 клас, це до слова останній клас у нашому селі, сказав матері та батькові, що хочу вступати до коледжу у місті. Знаєте, що я почув у відповідь?
– Який коледж? Куди ти там зібрався, а хто нам буде допомагати? Христинка ще замала до роботи, та й важкої праці вона не потягне! – відповідь від матері.
– Ти, що у науку велику захотів? Який з тебе вчений? Ти тут потрібний! У гаражі мені допомагати, дрова колоти, у городі поратися! Ніякого коледжу! – сказав батько.
Тому я вирішив діяти, як завжди самостійно. Подавши всі документи, зібравши речі, одного дня я повідомив батькам, що їду в інший кінець країни у коледж, навчатися. Вступив на технічну спеціальність, державну форму навчання та ще й зі стипендією!
Батьки настільки були вражені, що вирішили розірвати зі мною стосунки. На думку батька, у нього більше не має сина. «Ну і нехай» – подумав я і відправився у доросле життя.
Я навчався, жив у гуртожитку та паралельно працював, щоб забезпечити собі життя. Перший місяць від батьків не було ні одного дзвінка, чи смс. Їх не цікавило, чи живий я, чи добре харчуюся, як добрався сам у 14 років у велике місто. Коли я зрозумів це, образа заполонила мене. Як могли батьки настільки забути про мене? Вони не бажали мені найкращого, а лише думали про себе, про свій город, село! А я хотів освіти та престижної роботи, могти дати своїм дітям все найкраще, а не лише шмат землі десь далеко під лісом!
Так минув рік, — жодного зв’язку із найріднішими. Тоді, напевно, вони згадали про існування сина. Почалися постійні дзвінки, смс від матері, батька і навіть сестри. Вони змогли зв’язатися із нашими родичами, які дізналися, де я навчаюся. Я вже думав, що вони особисто сюди приїдуть.
До слова, за два роки ні разу не взяв від них слухавку, я не міг пробачити батькам те, що вони покинули мене. Так-так, не я їх, а вони мене! Я зміг добитися всього без жодної допомоги, сам, бувши підлітком!
Все перевернулося, коли мені подзвонила тітка і повідомила, що мій батько уже понад місяць прикутий до ліжка, можливо, скоро він покине цей світ. Мій розум прояснився: я не міг уявити, що буде, коли батька не стане, хоч ми і не спілкувалися.
Наступних вихідний я уже був на порозі рідного дому. Бувши сильним, самостійним хлопцем, розплакався, побачивши неньку біля батьківського ліжка, таку рідну. Я сумував, справді.
