Це не моя історія, а мого брата. Декілька років тому, коли йому було двадцять чотири роки, він одружився. Наша родина мешкала в селі. Родина нареченої теж з села. Проте молода сім’я вирішила почати нове життя в місті. Вони орендували житло. Влаштувались на роботу. Так вони жили декілька років, поки в них не народився маленький синочок Андрійко. Родини спільними зусиллями подарували їм на народження первістка квартиру.
– Марійка й Олежик, ми вітаємо Вас з народженням синочка, даруємо Вам власне житло. Треба, щоб малеча зростала у своєму домі. Будьте щасливі в ньому.
– Дякуємо Вам. Це дуже щедрий дарунок. Ми завжди радо будемо вітати Вас в нашому помешканні.
– Дякуємо. Обов’язково скористаємося Вашим запрошенням.
Так й трапилось. Спочатку почались часті візити бабусь та дідусів. Вони хотіли поняньчити маленького Андрійка. Вони ні в якому разі не заважали. Навпаки, дитятку дуже подобалось спілкуватись з ними, грати на вулиці. Разом вони ходили до парку, годували лебедів там. Та після таких довгих прогулянок, бабусі з дідусями не завжди встигали на останній автобус до свого села. Зрозуміло, що вони залишались на ночівлю в домі молодої сім’ї.
Потім брат дружини Олега поступив на навчання до університету. Звичайно, жити йому було ніде. От його й прихистити у квартирі молодої родини. Близькі люди мешкали дружно, проте постійне перебування когось, окрім власної родини, почало напружувати мого брата. Олег нікому нічого не говорив, проте сам дуже переймався. Почав пізніше повертатися додому. Марія, звісно, цьому не дуже раділа. В сім’ї почались перші сварки. Дружина теж вже трішки зморилась від постійних візитів бабусь та дідусів, а тут ще й брат постійно вдома на навчанні онлайн. Коли навчання стало дистанційним він не поїхав до села, бо там інтернет неякісний. Тож й виходить, що у власній квартирі вони перестали бути самі.
Брат обговорив це питання з дружиною. Родина не знала як розв’язувати це питання. Сказати всім родичам, вони соромились, або, як то кажуть, не дозволяло виховання. Олег з Марійкою дуже цим переймались.
Батьки й брат тим часом ні про що не здогадувались.
– Привіт, Марійко. Ми сьогодні залишимось у Вас з ночівлею. З внуком пограємо.
– Вітаю Вас. Так, звісно, залишайтесь.
Андрійко дуже радів, коли у квартирі було багато рідних. Життя у квартирі перетворилось на “рукавичку”. Хто встав перший – той зайняв ванну кімнату, не встиг випити ранковий чай – його за тебе вже хтось інший випив. Не кажучи про те, що навіть спальну кімнату доводилось ділити. Затрати на їжу значно зросли, з рідних же не візьмеш коштів – вони ж в гостях. Та “гості” були такі часті, що стали вже майже співмешканцями. Останньою краплею стали рахунки з квартплату. Коли Олег з Марією заплатили втричі більше за електрику й використану гарячу та холодну воду, вони все ж таки вирішили поговорити з усіма мешканцями своєї квартири.
Цього ж вечора, вони придбали все для чаювання. Запросили всіх на кухню й почали свою складну розмову.
– Розумієте, ми Вас дуже любимо й завжди радо Вас зустрічаємо – почав говорити мій брат.
– Та у нас власна маленька родина й ми б більше часу хотіли б проводити тільки разом – підтримала його Марія.
– Останнім часом нам це зовсім не удається. Віталик цілий день вдома навчається, ввечері приїжджаєте Ви, залишаєтесь ночувати. Андрійко дуже радий Вам, як й ми, проте наша квартира перетворилась на “рукавичку”.
– Ми не хотіли Вам все це казати, та сьогодні наша родина заплатила втричі більші платежі за квартплату, а це суттєво вплине на наш сімейний бюджет.
– А у нас ще маленька дитина для якої потрібно речі на зиму купувати. У нас в цьому місяці вже не залишилось коштів.
Всі рідні слухали уважно. Потім заговорив батько Марії.
– От ми старі йолопи. Нам так хотілось більше спілкуватись з онуком, що ми навіть не замислювались, який дискомфорт створюємо для Вас. Так, дійсно, наші візити стали вкрай часті. А ще й Віталик, який постійно у вашій оселі.
– Так, треба розв’язувати це питання – сказала мати Марії.
– Напевно, треба брати квартиру в іпотеку для молодшого сина.
– Так, певно, що треба.
– Та внука все одно ми хочемо частіше бачити – сказав батько Олега.
– Гарним виходом з цієї ситуації буде наступне – кожен тиждень ми будемо забирати Андрійка до себе в село. Там й повітря чистіше, природа гарна, свіжі фрукти та ягоди, за сезоном. Та й для вашої родини це стане гарним відпочинком.
– Так, це дійсно гарна ідея – відповіла Марія, яка теж хотіла б мати час тільки для себе.
– А як Ви будете його забирати. Автобус – не найкраще пересування для малої дитини. Інфекції всілякі, не комфортно… – запитав Олег.
– Напевно, треба придбати разом зі сватами автомобіль. Скоро кошти за землю отримаємо. То як свати, Ви не проти?
– Ні, ми тільки за.
– Як гарно, що наші батьки нас розуміють! Ми Вас так любимо! Чому тільки раніше соромились поговорити з Вами… – не витримала Марійка.
Так й наладилось життя мого брата та його дружини. Віталію придбали квартиру в іпотеку, тому навчається він тепер у своєму помешканні. Бабусі з дідусями купили не новий автомобіль, проте для комфортного подорожування Андрійка він дуже підходив. Жінка брата зараз при надії. Кожен щасливий – гарно коли близькі люди розуміють один одного.
