Потрібно жити так, наче завтра не настане ніколи!

Тетяна росла без батьків, єдиною ріднею, у неї була – бабуся. 

Марина Степанівна, вкладала всю душу у свою онуку. Дівчинка росла в доброті, турботі й щирості. Жодного разу не було поганих слів чи відгуків про Таню, всі розуміли, що доля в дитини не склалась, ще коли батьки померли один за одним. 

Так і виросла вона дуже вихованою, доброю, розумною дівчиною. З відзнакою закінчила школу, вступила в університет на стипендію, словом – вона була відрадою для своєї бабусі, а в та своєю чергою – гордилась Тетянкою.

Був вечір, коли до мене зателефонувала подруга.

-”Приїзди, мені важко бути тут самій. Її не має, тут все не так” – з сумом в голосі говорила у слухавку Таня.

Дівчина до самої смерт1 доглядала за бабусею. Минув майже рік після її п0х0рон, тільки зараз дівчина насмілилась зайти до квартири.

Вона вже була одружена, мала чоловіка та маленьку донечку, проживали в невеликій орендованій квартирі. Чоловік розумів, що у спадок їй залишилась велика і простора квартира в центрі міста, однак не тиснув на дружину і чекав коли вона сама захоче туди повернутись.

Цей час настав. Тетяна прийшла в дім, де провела все своє дитинство, тут їй все знайоме та одночасно таке чуже.

Після п0х0рону квартиру зачинила, і вона була пуста майже рік. Відчувався запах ліків і застояного повітря, дзеркала були завішені чорною тканиною, тут більше ніхто не проживав. Вона відчула неймовірну тугу.

Бабуся Тетяни завжди доглядала з собою, про це свідчили набиті дорогим одягом шафи. В комоді, що стояв поруч з ліжком покійної, знаходились мереживні комплекти жіночої білизни. На трюмо, яке було завішене тканиною – стояли різні парфуми й косметика. Серванти, а їх було два у квартирі, були заповнені кришталем і столовим сріблом. Таня рідко звертала свою увагу на все багатство, адже була зайнята навчанням, а потім доглядала бабусю, їй не були важливі матеріальні речі, вона любила стареньку всім серцем і ніколи не могла змиритись з думкою, що та її покине назавжди.

-”Вона ніколи не одягала ці сукні. А взуття, – воно нове, ні разу не ношене. Подивись скільки прикрас?!” – дивувалась Тетяна.

-”Тут квартира скарбів, чому я ніколи не бачила, щоб цими столовими срібними наборами користувались?!” – розуміючи, що не отримує відповіді, продовжувала дівчина.

Ми ще довго ходили по квартирі, збирали речі, і дивувались їхній ціні. Чому бабуся все це берегла і ні разу не користувалась. Раптом, подруга заглянула в скриню, що знаходилась під ліжком, там була ще одна коробка, в якій було багато листів, адресовані бабусі від якогось чоловіка.

-”Якось це не правильно читати чужі листи” – сказала Таня.

-”Ти ж не збираєшся їх викидати?” – запитала я.

-”Зрештою, це частина історії моєї бабусі, я відкрию листи” – відповіла подруга.

На очі находили сльози після прочитаного. Це були любовні листи. Чоловік, котрий так довго кохав Марину Степанівну, так і не побачив взаємності, з кожним листом його наполегливості можна було позаздрити. Всі речі у квартирі, коштовності, столове срібло, кришталевий посуд – його подарунки своїй коханій.

Останній лист був адресований від іншої людини, там йшлося про сmертb чоловіка, який вважав маю бабцю коханням всього свого життя.

Ми з подругою заплакали. 

-”Скільки років вона берегла цю таємницю, а подарунки, вона жодного разу ними не користувалась. Чого вона чекала. Невже кращого часу. Я не розумію, ми були такі близькі, а вона ніколи мені про це не розповідала” – з подивом сказала Тетяна.

Довго ми з подругою розбирали речі, нічого не викидали, все зберегли. І зрозуміли одну річ. 

Не потрібно чекати кращого моменту, щоб жити, не варто відкладати життя на наступний понеділок чи місяць або рік. Жити тут і зараз. Не сортувати одяг на свята і будні. Любити своє життя, спати в шовковій білизні, їсти приборами зі столового срібла, а вино пити з дорогих кришталевих бокалів.

 

Оцініть статтю
Потрібно жити так, наче завтра не настане ніколи!