Це сталося одного весняного ранку. Я працюю на заводі, зміна починається рано, тому входжу з дому о шостій. Коли я вийшов з під’їзду, мій сон як рукою зняло. На лавці дитячого майданчика напроти під’їзду спала дитина, звернувшись у клубочок, як кошеня.
Хоча травень вже закінчувався, але ночі ще були прохолодними, не дивно, що дитина замерзла. Я доторкнувся до маленької льодяної ручки і цим розбудив маленьку соню. Дівчинка підняла голову і злякано глянула на мене.
– Дитино, що ти тут робиш? Ти загубилася?
– Я сплю.
Дівчинці було років п’ять. Її одяг був менший на декілька розмірів, ніж потрібно, весь зім’ятий та брудний. На голові волосся збилося в один великий клубок, з якого виднілася стара обдерта шпилька.
– Де твої батьки?
– Я втікла. У тата з його дружиною гості, вони заважали мені спати. От я і пішла шукати тихе місце.
– А ти знаєш свою адресу? Ти далеко живеш?
– Я йшла, йшла, а потім втомилася і сіла на лавку. Я пам’ятаю свою вулицю, але не знаю, де вона. Можна я не буду повертатися додому?
З розповіді дівчинки, я зрозумів, що раніше вона жила з дідусем і бабусею, бо її мама померла. Недавно захворів її дідусь і помер, а бабусю забрали у будинок для літніх людей, бо вона вже не може ходити. Дівчинку забрав до себе її батько, який давно має нову сім’ю. Але дорослі зовсім не помічають її, тільки сварять, що вона їм постійно заважає.
Від такої розповіді у мене перехопило подих і все всередині стиснулося. Не можна було залишати дитину так. Я зателефонував у поліцію, оскільки нічого кращого не міг придумати.
– Приїжджайте зі своєю мандрівницею у відділок, розберемося.
Я зателефонував своєму бригадиру, відпросився з роботи, і ми поїхали у відділок.
– Зараз дитячий будинок переповнений, не могли б ви до себе забрати дитину на декілька днів, поки ми не вирішимо це питання?
– Та не залишу ж я на вулиці маленьку дитину.
Прямо з відділка ми пішли в торговельний центр та придбали новий одяг і взуття. Дівчата в магазині допомогли розібратися зі скуйовдженим волоссям і гарно заплели косички. Софія, так звали дівчинку, стала схожа на маленьку принцесу. Потім ми забігли у супермаркет і набрали повний кошик смаколиків. Соня весь час мені розповідала про бабусю з дідусем і як їм добре було жити разом.
Моя дружина була приголомшена, коли побачила мене на порозі з маленькою дівчинкою. Ми з Софією розповіли нашу історію, і вона погодилася залишити маленьку гостю. Ми не помітили, як пролетіли три дні, і з острахом чекали на дзвінок з поліції.
– Андрію, може подамо на опіку Сонею?
Я здивувався і зрадів цьому питанню, бо сам не наважувався його поставити дружині. Наші син та донька роз’їхалися по університетах, і наш будинок спорожнів, перетворився на музей. Ця маленька блакитноока дівчинка заповнила життям нашу квартиру.
– Давай! А нам дозволять?
– А чому ж ні? Умови для життя у нас хороші, зарплати у обох теж нормальні. Не можна віддавати її батьку, їй життя там гідного не буде.
Ми самі зателефонували у відділ опіки. Там зраділи, що все так вирішилося. І через декілька тижнів квесту з папірцями і довідками горе-тата позбавили батьківських прав, а Соня стала офіційно нашою донькою. Дівчинка теж не була проти, а про рідного тата жодного разу і не запитала, бо і не знала його як слід.
