Усе життя я мала домашніх тварин. Не бувало такого періоду, щоб у батьківському домі не ніжилося кошеня чи не бігала собака. Однак, коли я вийшла заміж та переїхала до чоловіка, можливості взяти пухнастого не мала, – Ігор був категорично проти тварин у домі, скільки я б його не вмовляла. Звичайно, що кохання для мене важливіше, тож мені нічого не залишалося, як змиритися із таким рішенням чоловіка.
Одного дня, повернувшись додому з роботи, чоловік перебував у дуже пригніченому стані. Я не розуміла, що трапилося. Виявляється, біля нашого дому він побачив маленьке кошеня, яке жалібно мяукало під деревом. Тепер Ігор сидів на кухні, не знявши верхній одяг та взуття і про щось думав, навіть мене не чув.
– Ну і чого ти чекаєш? – сказала йому я.
– Тобто?
– Ну йди, забирай малого додому, чи так і будеш сидіти одягнений та думати.
Напевно той рудий клубок шерсті дуже припав коханому до душі, адже той зірвався з місця і вже через 10 хв, тримаючи на руках кошеня, щасливий та усміхнений нарізав йому ковбаску. Я б в житті не подумала, що таким може бути мій чоловік, людина, яка заперечувала будь-яких тварин у його квартирі.
Разом із кошеням ми відвідали декілька разів ветеринара, поставили усі потрібні щеплення, залічили ранки, які той отримав під час життя на вулиці. Назвали його Боня.
Тепер майже 2-метровий серйозний чоловік щоранку нарізає м’ясо для маленького чуда, бігає по всій оселі, навіть прибирає за ним. Боня, своєю чергою, не відходить від Ігора ні на хвилину. Ви собі не уявляєте, яка я щаслива знову чути муркотіння під вухом. Все-таки дім без домашніх тварин пустий та холодний.
