Одного разу я вийшов на прогулянку після роботи. Був важкий робочий тиждень. Я вирішив собі прогулятися в парку. Якраз була тепла пора року, весна. Я так полюбляв виходити в парк. Особливо, коли після зими все розквітає, пташки починають красиво співати, все навколо цвіте і пахне, яка ж все таки чудова пора року- весна. Як завжди, зі мною на прогулянку виходили мій собака Барс і моя мама. Я любив проводити час з мамою, ми з нею жили разом, мій тато давно помер, тому в мене, крім мами і мого улюбленого собаки, нікого не було.
Ми йшли по стежках парку, обговорювали свої проблеми і говорили, також про хороші новини. Мама моя була вчителька, вона завжди любила розказувати смішні історії про своїх учнів. Барс чемно гуляв на поводку біля нас мамою і ми всі насолоджувалися прогулянкою. Як тут мама каже мені: -Євгене, я забула, що в нас закінчується хліб. Може, б ти сходив у супермаркет купив.
Я, звичайно, погодився, пішов в супермаркет, який знаходився біля нашого дому. А мама забрала собаку і пішла додому.
Приходжу я у наш улюблений супермаркет і бачу біля каси сидить маленький хлопчик, йому, напевно, було рочків два, він сидів на кріслі, яке було одразу біля касира і чемно бавився машинкою, але чомусь уваги на дитину ніхто не звертав. Я помітив цю ситуацію з дитиною, але подумав, можливо, його батькам зручніше поставити дитину, щоб вона гралася, а самий іти робити покупки. Але мене всеодно не полишала думка, чому така маленька дитина сама.
Я пішов вибирати наш з мамою смачний хліб. Ще захопив молока і пончиків, яких ми з мамою просто на вечерю деколи об’їдаємося.
Коли прийшов до каси розраховуватися, дитина знову сиділа і продовжувала гратися машинкою. Мені стало цікаво чий це хлопчик і я вирішив запитати касира, який мене обслуговував. Від почутого в мене земля пішла з під ніг. Касир сказав, що дитина сидить тут від обіду і за ним ніхто ще досі не прийшов. Я розрахувався на касі. І першим ділом я підійшов до дитини і пригостив маленького тими пончиками, які купив до вечері. Хлопчик такий був голодний, що з’їв все, що я купив, тай ще й молочка попросив. Як мені невиносимо стало шкода дитину. Я подумав, якщо від обіду до вечора на дитину ніхто не звертав уваги, то як він буде, коли прийде ніч. Я вирішив забрати малого до себе. Мама дуже здивувалася, коли побачила мене з таким милим створінням. Я розповів їй усю ситуацію, яка склалася. Мама вирішила і сказала, що на наступний день зранку ми відводимо дитинку в поліцію, а там уже нехай вирішують, що робити дальше. Моя мама знала як поводити себе з дітьми, адже досвіду у школі вона мала чимало. Першим ділом, що мама сказала зробити, так це вимити хлопчика, нагодувати і обов’язково викликати медсестру. Моя мама дуже дружила і спілкувалася з лікаркою, з сусіднього під’їзду, завжди мені розповідала про неї, мовляв, яка гарна дівчина, тай як людина вона хороша, казала придивитися до неї, але я ніколи не мав на це часу і навіть не знав як вона виглядає.
Мама подзвонила до Люди, так називалася та лікарка, було вже трохи пізно, але Людмила погодилася прийти і оглянути хлопчика.
Прийшла вона досить швидко, подивилася на дитину, оглянула сказала, що з хлопчиком все добре. Ми зраділи цьому, я провів Людмилу до під’їзду, адже було вже темно і справді, вона виявилася непоганою дівчиною, вона мені сподобалася.
На наступний ранок ми з мамою повели маленького в поліцію і розповіли ситуацію, виявилося що дитину навіть ніхто не намагався шукати. Нам сказали залишити хлопчика у відділку вони знають, що мають робити. Я побіг на роботу. Мама теж. Але мені весь день було неспокійно на душі як там дитина, тому я вирішив після роботи сходити знову у відділок і дізнатися все. Я прийшов хлопчика вже не було. Виявляється, мати його просто забула в тому супермаркеті, бо пішла випивати зі своїми друзями, коли їй повідомили, що дитину знайшли, вона просто сказала робіть що хочете, можете віддати в дитбудинок. Звичайно, за такий вчинок її позбавили батьківських прав, а дитину дійсно віддали в дитбудинок. Я розповів це все мамі, і ми вирішили всиновити це маленьке янголятко. Щоправда, легше було б, коли б я мав дружину, тому без свідоцтва про шлюб мені не хотіли віддавати хлопчика. Я довго не думаючи, зробив пропозицію Людмилі, цій лікарці, яка оглядала малого, вона погодилася. Тепер Андрійко живе разом з нами, так ми з Людою назвали нашого сина і в нас щаслива сім’я.
