Я виріс в оточенні тільки жінок – як то кажуть в народі у жіночому царстві. Мене виховувала мама, бабуся та тітка, адже мій батько пішов від нас як я почав ходити. Я його й не пам’ятаю його – мати не розповідала нічого, а й не питав. Мені й не хотілось нічого знати про людину, яка й не згадувала мене. А мама ніколи й слова кривого про батька не сказала – та я бачив як їй боляче було.
Жили ми не надто заможно – грошей вистачало тільки на найнеобхідніше, хоч мама намагалась заробити та купити все, що мені потрібно. А я й не просив нічого – занадто любив маму і розумів, що їй вкрай важко.
Я виріс. Закінчив університет. Влаштувався на роботу і став жити самостійним життям. Мені пощастило і я добре заробляв то ж зміг допомогти мамі та бабусі – віддячити за все, що вони мені дали. Життя почало налагоджуватись і тут у моєму житті з’являється мій біологічний батько.
Зустрів я його під своїм під’їздом – він дізнався де я живу і захотів поговорити. З нашої останньої зустрічі пройшло понад 25 років. Я е надто хотів говорити, але вирішив дати йому шанс.
Я дізнався, що батько вже давно одружений і не просто з жінкою, а з найкращою подругою моєї мами. Як виявилось батько зраджував мамі не один рік до того, як піти. Коли мама дізналась вона просто його вигнала та перестала спілкуватись з подругою Оленою. Після чого зрадники одружились і в них народилось двоє дітей – мої молодші сестри Катя та Іра.Батько розповів, що одружився з мамою тільки через її вагітність, але він не кохав її. Тf його мама змусила взяти на себе відповідальність. Сімейне життя не складалось – щодня сварки через найменші дрібниці.
Мама страшенно ревнувала його і влаштовувала скандали – як виявилось не дарма. Все, що я зрозумів з розмови – батько не шкодує ні про що, навіть у тому, що ми не бачились він звинувачує маму. Мовляв, він хотів прийти якось, але вона його не пустила – хоч це було ще тоді як я був малий. З того часу він не шукав зустрічі зі мною, хоч ми все життя прожили в одному місті та ще й не так далеко одне від одного. Чому він не приходив більше і не телефонував – він так і не пояснив.
Та й зараз він зустрівся зі мною тільки тому, що має до мене майнові питання, а не тому, що хотів мене побачити. Виявляється моя бабуся померла і залишала свою однокімнатну квартиру мені – як компенсацію за вчинок батька. Та мій тато мав плани на це майно і прийшов просити, щоб я відмовився від нього – бабусю я не знав, то й, з його логіки, я не маю морального права на цю квартиру.
Спочатку я думав, що справді відмовлюсь від спадку. Та коли батько почав розмовляти зі мною в злому тоні, мовляв, це не твоє, це його дочок і його, бо вони гляділи за бабусею – передумав. Я чемно попросив його більше мене не турбувати й пояснив, що від квартири я не відмовлюсь, а якщо у нього є претензії – хай звертається до суду. Тепер я думаю чи правильно вчинив?
