Одружився я ще зовсім юним. Повернувся з армії, вдома мене чекала моя кохана Оксана. З нею ми зустрічалися три роки, і я вирішив зробити пропозицію. Вона погодилась.
Грошей тоді у нас не було. Наші рідні теж не мали змоги нам допомогти, тому весілля ми не святкували. Просто пішли у РАЦС і розписалися. Навіть обручки собі змогли придбати лише після двох років подружнього життя. Перші місяці ми не мали де жити. Скидалися від одних батьків до інших, але усім було складно, тому вирішили шукати інші варіанти. А тут якраз мені товариш запропонував роботу, наче нормальні умови, а великим плюсом було те, що дають житло. Це було у сусідньому місті, але нас це не злякало.
Ми з Оксаною одразу зібрали речі та вирушили у невідомість. Кімнату нам виділили зовсім маленьку, але нам цього було достатньо. Весь день ми працювали, а увечері приходили до власного помешкання. Так проходили місяці.
Через пів року дружина повідомила мені, що у нас буде дитина. Ми були безмежно раді. Вагітність проходила важко. Оксана кілька раз лежала на збереженні, та виносити плід не судилося. Якось уночі у дружини почалася кровотеча, швидкою її доправили до найближчої лікарні. Після кількох годин в операційній вийшов лікар і повідомив мені, що, на жаль, дитину врятувати вони не змогли.
Ми важко пережили цю втрату, бо дуже чекали на нашого первістка. Щовечора з дружиною перед сном обговорювали бажані імена: дівчачі – називала Оксана, а я – для хлопчика, але не судилося…
Життя продовжувалося, ми ходили на роботу та у буденних справах, якось забули про наше горе. Через рік дружина прийшла від лікаря і сказала і сказала, що вона знову вагітна. Друга вагітність проходила значно краще. Усі аналізи були у нормі. Дитинка розвивалася добре. Ось і через дев’ять місяців народився наш синочок – Богданчик.
Справлятися було важко, адже ми самі далеко від рідних. Допомоги не мали звідки чекати. Тому розраховували лише на себе. Я зранку до ночі був на роботі, щоб заробити на сім’ю, а Оксана сама з Богданчиком справлялася.
Минали роки, син вирів, ми стали на ноги. Придбали свою трикімнатну квартиру, авто вітчизняного виробництва, все наче налагодилося: стабільний заробіток, власне житло, любляча сім’я – все просто ідеально.
Втрата ненародженої дитини щоразу згадувалася. Не можливо її викинути з голови чи просто відпустити цю ситуацію. Ми з дружиною час від часу задумаємось чому саме таке випробування випало на наш життєвий шлях. Чим ми таке заслужили? Та розуміємо, що часу назад не повернути та потрібно цінувати кожну хвилину проведену разом із сім’єю.
