Я завжди хотіла жити окремо від батьків. Тому як лише випала нагода – одразу переїхала. Вперше це трапилося, коли мені було 14 років. Тоді вступивши у коледж, гуртожиток виявився найдоступнішою перспективною. Пізніше батько зміг влаштуватися на кращу роботу і я стала орендувати невелику квартиру, вже навчаючись в університеті.
Зараз мені уже 25 років, я придбала власну оселю, років зо 2 тому, окрім того, вийшла заміж та щасливо живу із чоловіком. Ми знаходимося на моїй території, оскільки у нього є ще молодша сестра, Катерина, котра залишилася із матір’ю у його квартирі.
Нещодавно Катя також вийшла заміж та уже очікує на дитину. Моя свекруха вирішила, що потрібно дати молодятам час пожити самостійно. Купити окреме житло вони змогли не мають, тож мати чоловіка напросилася пожити у нас, декілька місяці. Я не стала заперечувати, трохи потерплю, зате не зіпсую стосунки із родиною.
Спочатку все було чудово, ми всі разом вживалися, свекруха іноді навіть готувала мені сніданок, оскільки я дуже рано просинаюся на роботу і мені це подобалося. Потім почалося господарювання: то рушники перекладе в іншу шухлядку, то мийні засоби всі заховає. Вважаю це зовсім некультурним явищем, зважаючи на те, що вона у гостях.
А одного дня, повернувшись з роботи, мої очі побачили дивну картину: меблі знаходилося не на своїй місцях, а все тому, що у моєму домі з’явилася дитяча коляска та ліжечко. Мовляв, у свекрушиній квартирі немає поки місця для них, нехай поки у мене побудуть, доки сестра чоловіка не звільнить під них простір.
Не зовсім розумію, навіщо я повинна це все терпіти? Хіба погоджувалася на те, що з моєї квартири зроблять тимчасове житло та склад? Чоловік каже, що все минеться, потрібно трохи зачекати, а мене щоразу все більше переповнюють негативні емоції.
