Мені було уже 29, а я ще не була заміжня, навіть не мала нареченого. Здебільшого мої ровесники уже були або одружені, або розлучені та з дітьми. Чесно кажучи, мені здавалося, що я з тих, хто не готовий змиритися з наявністю у чоловіка дитини від попередніх стосунків, допоки не зустріла Івана.
Він працював адміністратором у автомобільному салоні, де я придбала свою першу машину. Після того чоловік взяв мій номер телефону і незабаром запросив на побачення. Так ми і змогли більше дізнатися один про одного. Із дружиною Іван розлучився понад два року тому. Від того шлюбу залишився маленький Андрійко, який, на моє нещастя, живе разом із моїм возлюбленим. Колишня дружина залишила дитину, а сама втекла із коханцем в іншу країну. Ось Іван і виховує сина самостійно.
Після декількох зустрічей, я зрозуміла, що полюбивши по-справжньому чоловіка, з яким почуваєш себе у комфорті і безпеці, мені доведеться заплющити очі на якісь його недоліки, не замислюватися про його минуле, не обтяжувати себе наявністю у нього дітей від попереднього шлюбу. Втрачати таке кохання було більш небажаною ідеєю, аніж виховувати чужого сина. Рішення вийти заміж за Івана, признаюся, все одно було досить складне, особливо якщо у думках уже сиділо багато сумнівів. Існувала маса нюансів, які я повинна була зрозуміти та прийняти. Та все ж ми стали жити як одна сім’я.
Спочатку мені здавалося, що Андрійко цілком мене прийняв, як матір, як нову дружину його батька. Однак здебільшого він ставився до мене холодно та відсторонено. Я робила усе, що у моїх силах. Задарювала подарунками, часто возила на дитячі атракціони. У старшому віці оплатила йому навчання у престижному ліцеї. Своїх мені так і не вдалося народити, тож всі ресурси вкладала у сина Івана.
Ще з молодості мені вдалося відкрити власну фірму, тому я могла дозволити навіть самостійно оплатити університет Андрію. Іван заробляв у рази менше, та це ж не головне, точно не для мене. На третьому курсі мій названий син відновив спілкування із рідною матір’ю. Дуже дивно, ось так, через 10 років раптово з’явитися у його житті. Зрозуміло, що заперечувати я не мала права.
Нещодавно відбулося те, чого я найбільше боялася. Іван повернувся додому із ресторану, де була присутня його колишня та Андрій зі своєю нареченою. Мене не запросили, адже я – не сім’я. Тобто, моя персона потрібна у цьому домі лише для забезпечування забаганок, а як познайомити із дівчиною, яка також скоро увійде до родини, – про мене й не згадали.
Ось так, все життя я намагалася стати рідною, однак у результаті нічого не вдалося.
