Мене звати Люда, мого чоловіка Валерій. Одружені вже 34 роки. Живемо в будинку на окраїні міста. Коли син одружився, ми запросили його з жінкою, Настею, жити в нас, допоки не куплять квартиру.
В мене спокійний характер, я вмію терпіти, не люблю командувати чи когось контролювати, тому була майже впевнена, що подружимося з невісткою. Дівчина була дуже люб’язною, завжди пропонувала допомогу. Було видно, що мій син її дуже любить, а вона – його. Цього достатньо, щоб радіти за свою дитину. Тож я намагалась не плутатись під ногами, щоб Настя могла почуватись жінкою і хазяйкою.
Коли народилася онучка, ми з дідусем стали ще щасливішими, няньчили її, бавились, купували дитячі іграшки. Але невістка вчиняла не дуже добре, на нашу думку. Вона ще дуже маленьку дитину віддавала в садок або ж майже щодня залишала її мені з чоловіком. Ні, нам тільки в радість посидіти з дитиною. Важливо те, чим займалась Настя. Вона не пішла на роботу, щоб допомогти моєму сину, а ходила до своїх подружок теревенити. Це непогано, звичайно, але ж не увесь свій час присвячувати цьому, коли вже маєш дитину.
Якось в жовтні онучка мала поганий настрій, не хотіла їсти. Але Настя і мій син вирішили все одно відправити дитину в садок. Я протестувала ледь не вперше, адже це можуть бути симптоми якоїсь хвороби. Дитину все-таки відвели в заклад, але скоро дуже повернулась, бо все сталось, як я і казала. Син злився, що має приїжджати з роботи. Синова жінка була не рада повертатись додому й забирати дитину. Вони посварились в той вечір між собою.
Я чула, що невістка все кричить, що це ми з Валерієм винні, носа свого сунемо, вказуємо, що робити. Син нас захищав, але не довго. Мабуть, зрозумів, що нічого не досягне криком. В кінці Настя голосно сказала, що або вони з’їжджають звідси, або ми з дідом маємо переїхати.
Переїхати вони не могли, бо мій син тільки-но змінив роботу, ще не став на ноги і не мав стільки грошей. Його жінка відмовлялась працювати. Тому ми дуже злякались з дідусем, що син прийде нас виганяти із своєї ж хати. Наші побоювання справдились наче жахливий сон. Наша рідна дитина пропонувала поселити нас в будинку пристарілих. При тому, що ми повністю дієздатні і обоє ходимо на роботу.
Важко жити з невісткою в одному житлі, якою б мирною не була одна чи обоє. Кожна вже поводиться як господиня у своєму житті, своїй постелі та своїй кухні. Хіба ж запам’ятаєш, де хто що поклав, щоб все було на своїх місцях. Хіба ж стримаєшся, щоб не дати непрохану пораду, якщо комусь щось не вдається.
