Протягом 12 місяців цей дідусь перебував у нашому пансіоні.
Рівно рік тому до подвір’я закладу під’їхав великий чорний джип. З-за керма вийшла гарна дівчина з холодним поглядом. Вона поспіхом попрощалась з татом, набрехавши, що скоро вони побачаться. Ця брехня – найстрашніша. Я ненавиджу, коли люди так роблять, адже дідусь все одно пізніше про все здогадається, і від цього буде невимовно боляче.
З часом дідусь став улюбленцем усього персоналу. Він виявився товариським та майстром на всі руки, любив розповідати про своє життя. У серці у нього жив маленький вогник надії, що донька все ж повернеться за ним.
У нашому будинку пристарілих багато людей, які до останнього подиху чекають на зустріч, яка ніколи не відбудеться.
І от пройшов рік, сьогодні дідусю виповнюється 75 років. Я вирішила трохи розрадити старого розмовою, адже він з самого ранку був сумний. І тут чоловік здивував мене зізнанням, виявляється, що у нього є ще молодший син, якого він багато років не бачив.
Персонал нашого будинку пристарілих підготував для іменинника торт та привітання. На якийсь час посмішка не сходила з вуст ювіляра, та загадуючи бажання, він ледве стримав сльози.
За чаєм чоловік розповів мені про свого сина. Він розповів, що з самого дитинства вони з дружиною більше опікувалися старшою донькою. Намагалися дати їй все найкраще, не відмовляли їй ні в чому. А молодший син отримував те, що залишилося, ріс майже сиротою при живих батьках. Тому, закінчивши школу, хлопець став жити. Через багато років чоловік усвідомив свою помилку, але вже було запізно, оскільки син взагалі обірвав зв’язок. Тепер його мрія – зустрітися з обома дітьми.
Виходячи з роботи після зміни, я зустріла високого гарного молодого чоловіка. Ніяковіючи, він ледве чутно запитав у мене, як знайти Олексія Михайловича.
Провівши хлопця до кімнати батька, я пішла додому, відчуваючи неймовірну радість і солодкий спокій на душі. Адже син знайшов у собі сили пробачити давні образи, а батько отримав найкращий подарунок на день народження.
